рожево
хмарами у травні
вечір засипає пішоходів,
коли вони виходять із вечірнього метро,
станція Вокзальна,
і вуличний художник закарбовує
їх стрімкі напіврозмиті рухи,
їх сонячні сплетіння долонь,
що у будь-яку мить
готові перетворитися на крила конкордів.
автівки не гальмують навіть на зебрах.
час від часу перехожі нагадують
персонажів Мунка чи Хічкока,
чи головного героя із фільму Крик,
проте це окремі кадри,
які поєднує тільки режисер.
не кожному вдається
почути писк комара перед укусом,
пірнути пальцями у волосся мінерви,
переступити пороги днів і букву закону,
що єдина
рожеві хмари тануть і непомітно зникають
як рухи фламенко,
як зашиті вогнем рами,
як кульки льодяників,
тікають, як досвідчені злочинці,
з димовими завісами, з гетто, з обхідними шляхами,
і жодна поліція не вистежить їх у польоті,
хіба режисер
