***
Ця кров - твоя, зі схудлих рук
Вона стікає без згортання в часі
А ти все в сні. Тебе зі сну
під руки виведе монашка в рясі.
Вона мовчить, бо знає. Й ти мовчиш.
Безвладна гордість в змерзлому світанку
І вже ніхто не схилиться над тілом на зорі
У найстрашніший чаc – о п'ятій ранку
Тобі вже двадцять літ. Ти вже збагнула врешті
Ці криптограми на холодних коридорах,
Цей запах у щілинах змоклих стріх,
Цю осінь передсмертну, що крізь тексти
Старою відьмою зсунулась на бік.
Ці дикі ночі – спазмом серед горла,
Розбиті пляшки – відрухом з вікна.
Жовтогарячий біль, лисицею спроквола
Знекровлює розрізані вуста.
Що ще? Високі полиці книжок,
окріп лимонний і скляні міста,
Готичні тіні на худих обличчях
Сама снуєш як тінь. Сама скляна.
І непритомна при людських каліцтвах
Болить любов і мозок. Вся буденність дня болить.
В безсонні ночі мариться Варшава.
Я тут і там, але – жива
Лиш кров моя – в горнятку замість кави
19.11.08
***
А погляд у неї – як сіль
Застиглий кришталь на скронях.
Волосся спадає з-пліч
Гранатово-бурим соком.
Як кров. Від артерій до серця.
Затиснуть, мов вену – не вдасться.
Скривавленим згустком – сплеском
Проходиш - з ножем – у пастку.
Не вдасться. І музика слабне.
В твоїх тонкозорих пальцях.
Лиш згублені душі кличуть
Рушник вишивати на п’яльцях.
Заквітчана в осінь діва
Розп’ята двома тілами
Весілля відбуде зрання,
Затисши артерійну рану.
І погляд у неї – як сіль.
А кров – як водиця.
Чого ж тобі, мила, не спиться?
У твої останні дні?...
19/09/07
Щоденне
Серце скаче, як зайчик, і видно вже першу кров
І набухлі аорти – як груди – за мить до кохання
І моя здичавіла, нелюдська, ніким не - збагнена любов
Руки склала, як відьма, й регоче до рання
Вже і ангелам смутно, й чорти повсідалися мирно,
І змертвіла душа розгублено дивиться з неба
А моя стужавіла любов так мирно й відкрито
«Прорізає» на сколотій шкірі апокрифи й веди
Ця чутливість – о Господи! – навіть не з дотику
Тіло криком кричить лиш від тіні холодних рук
Помолися хоча б, як любити не згодився,
І волосся спітніле відкинь, бо осліпну в цих муках
Чим поможеш мені у цих передсмертних хвилинах?
Чим зарадиш, як ти – Чоловік?
Твоя шабля – готова, і одяг – на сонці посушений,
І дорога твоя трива вже сто літ
…затиснути себе у змертвілих руках,
заштовхнути всі спазми у тіло нестишене.
Не спиняйся, хоч ангели вже відлетіли
Але Бог обіцяв, що Сам на руках поколише…
Листопадове
В ті дні прокидалась надрання, відразу по третій -
ні запаху тіла, ні звуків душі
Ховалась у постіль, як в гострі багнети, -
По шкірі засмаглій, з серпневих часів
Межа була чітко: як час осьового притулку
За вікнами - ніч, на чолі – білі краплі дощу:
- Візьми мене, Боже, отак, у сорочці, до себе
Бо я ні секунди отут не живу…
Я тільки терплю - крізь дощі, і повітря
Крізь холод смертельний, екстази і мор
Люблю тільки сон, бо у снах заніміло
нарешті звільняюсь з метальних підков
У сні я лягаю на сніг і вмовкаю
В мороз і вологу - у бузковим намисті
Це смерть - щогодинна, але сон оживляє
На плечах - знову кров, але дихання чисте
І тоді, із австрійських балконів, на Ринку
Зупиняється час, і вода, і просвічений голосом біль
Концентрується чітко десь в передпліччі
А на шкірі – крізь кров - виступає і сіль…
1.11.09
22.26
Травнева злива
Я чую дихання твоє - у цій передгрозі
Її немає ще, до неї ще хвилинок з десять,
а небо вже зашпорталось в душі
і пахне так, як скошене колосся
Така стихія зчиниться за хвилю
в таких конвульсіях заб’ється світ,
а човник божевільної Марусі
все так, як вперше, буде на воді
цей трохи дивний, безумовний час
й твоя безумність - повна і самотня
мої палахкотілі метастази
на зламі зранених колін
І де ж нам далі заховатися від світу
Все потаємне раптом стало явом
Мої фантазїі, моя уява -
прописаним життєписом твоїм
***
Опік руки, крізь шкіру тонку і мокру
Падає дощ на розквітлий рожевий бузок
А над пострісканим львівським бароко
В тиші твоїй проступає лице
І перед профілем світлим – читатиму новий текст
В строгій суконці, закритій від вітру і світла,
В твому обличчі читаю мовчазний протест
Й дихаю тяжко, крізь звуки молитви …
29.05.09
***
Щось виє тобі під вікнами тяжко –
Наскрізно з душі вийшло в поле на вітер
І пташкою дикою впало у ніч.
Розслаблений стукіт коліс – наче тінь на обличчі
І терпне душа, що звисала із тіла як річ.
Тебе не було отут сотнями років
Тут тіні твої колисались в міжчассі
Й холодне волосся пшеничними пасмами
Лежало у лев’ячих лапах як парость
Моє синьооке дитя, у постійних мовчаннях
У сумнівах вічних, без слів і без меж
Ти плаваєш вільно, в прозорих світанках
Ти дихаєш киснем. І в ньому помреш.
А я поруч тебе і очі підняти боюся
Не бачу роками ні сонця, ні неба
Лиш лінії долі на твоїх долонях
Окреслюють першу й єдину потребу –
Відбутись для тебе. З тобою, й без себе,
Відбутись назавжди в тобі.
На Спаса
Дев’ятнадцяте серпня – занурений в яблука Львів
З холодної ночі - наповнений наскрізь соком,
Затих сам в собі, і у світлі й воді
Звучить щохвилинно вологим акордом
В його кам’яницях уже підночовує осінь
І дихають небом закохані леви
І сонячні яблука падають з тонких долонь
І тихо всміхається діва Марія
Моя посивіла душа спинилась раптово сьогодні
Над полем густим, в предранковій тривозі
Я прошу її залишитись з тобою
Вона ж мене кличе лишитись в житті…
19.08.09
***
Коли випаде перший сніг, я зариюся в нього вся
До останнього пульсу на кінчиках синіх пальців
До останніх ударів останнього серцебиття
До останньої вени з тонких зап’ястків
Посивіла від болю, роздерта на тричі –
все на “л” – і любов, і Львів, і лев
На дзвіницях гойдаючись, саме звідти – і стрибну
Головою униз, щоб напевно уже на смерть.
Розпашіла німкеня – туристка, шпигунка, коханка
Сціпеніло застигне над кров’ю з бруківки
Ким не бути тобі, а таке все ж побачити варто
Серце мертве - крізь пульс «стометрівки»
На олімпах зелених, там то часто буває
Їм богам, і русалкам – людське серце як м’яч
І мені, як богині, не страшно вбивати.
Краще йди. Бо як стріну – то страчу.
Настелю – вже по смерті – орхідей і ромашок
Колисатиму, сонце, як мати дитя,
У останньому сні руйнуватиму важко
Плоть і дух, все – чим душу розтяв.
І листи, і чуття. І губи, і плечі
Вздовж і впоперек, на чолі хіба чорний хрест
Знак пророчий. Суворий. Як пам’ять в коханні.
Як скривавлений сніг на порозі в джаз-фест.
17.11.08
***
Затиснутий ніж в руці,
застигло повітря у скронях,
і кров’ю, на підвіконні,
хлюпоче сплюндрований бог.
І тиша б’ється в долонях
продати й пропити – на відліт
осіннього сну сваволі
і п’яного, сірого літа.
У колі розтятих будинків,
у днях галасливих базарів
ти вперто ріжеш сторінки
свого заблукалого раю.
Твій день не почнеться завтра,
твій світ захлинеться кров’ю,
з розплавленого металу –
у тебе твої долоні.
Хто знайде твої стежки
на срібних покроях смерті?
Твій бог велів берегти
пожовклі, старенькі конверти.
Заплутана в нитках зла –
фарбовані цятки на персах,
і кається, і проклина,
до нитки обшарпане серце.
І стегна – кров’ю і потом
скривавляться в три доби.
Ні сліду, ні слова – на зламах
пекельної чорної гри.
І жінка спливе, мов місяць,
змія проповзе по руці,
невинно розчавлена плоть
розірве древні міхи.
19.09.07
Осиротілий ранок – вперше за півроку
І рецидиви страху знову, як колись,
Душа, звірятком диким, крок за кроком
Сповзати почала униз
Цей стогін у проходженні крізь землю
прадавніх вод, розмитих на долині
душа, ще вчора акварельна,
Туманом бурим проступає нині
А тут, на цій землі, - без крові, і без плоті
Твоя при-сутність проявляє світ
І літня тінь, осяяно-бузкова
Прокреслює патриціанський лик
…………………………………..
Чим далі у часі до Тебе, тим ближче у просторі
І маятник стомлено спиниш на древніх полотнах
Мовчання навзрид у пустім стоголоссі
Проходить як голка крізь тіло
І падає дощ на столітнє барокко
А Ти перед ним стоїш.
28-29.03.2010
***
…І так страшно себе не знайти
Не пізнати із лиць, заворожено – ясних
З тисяч душ – вулканічно - взривних
З нескінченностей снів, і - навіть - з поразок,
Що свавільним протестом ще є у пітьмі
Страшно далі не зрушити, далі - за мокрі садки
Де на зиму стихає життя, але пишуться вірші
І весь час, поки там, чуєш звук Скрипаля,
А у січні над садом з»являється Зірка
Але там є той стомлений гул,
Як падіння чужої Помпеї у землю
Як падіння себе, і підземний сповільнений зсув
Прокладає дорогу - із Саду в пустелю
Зі змокрілих садків, і з глухого падіння яблук
- звук наскрізний, надривний - крізь тіло замерзле
він звучить у тобі - наче грає сліпий у оркестрі
так навпомацки ледве - без слів і дієзів.
16 квітня 2010
20.08.
Неприсутність
Це Ти - всередині себе самої,
сховалася в оливкових сувоях
І мовчиш.
До тебе не втрапляє іспанське сонце,
не ллються на шкіру густим потоком
соки червоного апельсину.
Там, у тебе далеко,
за мовчання твоє не матимеш жодних спокут,
але й спокус промовляти мати не будеш.
Але тут, Ти, яка не знає законів, не чує межі, і чути не хоче
Повинна вийти наверх. Підкоритися логіці й страху.
Розказати - за ким, - за Ким? - вкривається щоранку душа холодними росами
Розказати голосно, на вселюддя, виразно промовляючи звуки.
Строго і повільно, так як від тебе чекає світ.
І від того тоді, твоє, загусле від часу і болю волосся,
Що як вода - зберігає про тебе знання, -
Опадатиме листям рудим по осінніх людських дорогах .
І нікому не стане шкода, нікому з усіх, хто прийде на твою примушену гру
Ніхто не закриє тебе від жорсткого ока й чужого
Не візьме за руку, щоб тобі повернути
Ритм, пульс, запах й присутність Бога живого
Не виходь.
Не виходь…
