Розвіялись звуки.
Слова проростають у плоть.
Долоня порожня –
посіви пильнує Господь.
Чорнило засохло –
письмо вже тобі не належить.
Ти дав йому тіло – ти діяв,
але не творив.
На цьому скінчилася роль
гостроточених рим,
що душу кололи
й хотіли розширити межі.
Не ти визначатимеш
їх проростання в світи.
Слова – як посіяні зерна:
до чого тут ти,
коли відбулася відправа
і руки вже вільні?
Чи втішить жнивами
насіння свого сівача?
Чи правдою вродять слова –
щоби зцілити час,
пером пошматований вщент
у самотній робітні? –
Про це не турбуйся:
що сіяв – уродить, повір.
Пильнуй про майбутнє:
життя розгортає нові
сувої. Поля щовесни –
наче стерті скрижалі…
У світі мирському
для тебе – лише цілина.
Єдина проблема –
це якість письма і зерна,
все інше – марнота,
не варта тривог і печалі.
