твердий, мов камінь, і холодний, мов
той самий камінь, кинутий недбало...
:чи сонцесвіту трав йому замало?
:чи знає щось, святіше за любов?
:чи всі дороги стоптані,
і сто
морів марудних проминув?
сторожа
його стрічає стомлено-ворожа:
ножем вогнів виблискує: ти хто?
до кого? пощо? – пискне тятива,
стріли позбувшись, як гріха тяжкого....
і – розтинає груди.
і – нікого.
Порожнє поле – зболені жнива
Та ще живий, ще жито, ще... «Агов!» –
дзвіночком – голос і мовчанням – сонях,
і ангели промчать на чорних конях,
його минувши...
бо несе в долонях
йому пастушка воду – як Любов.
