Опівночі, коли очі вивертаються більмами наперед -
опівночі, коли двигтить-вібрує підземелля,
опівночі, коли дихання перестає-стає
і мурашки страху
проростають метастазами
до останньої клітини -
опівночі, коли не стає ані помислу для молитви,
лише білий крейдяний круг безпеки -
оборонний круг
інстинктивно
водиш довкіл своїх бЕзлічних его -
малесенькі і роздроблені "я" -
як армія без генерала -
розпорскується врізнoбіч -
пістряві колібрики ще чіпляються кігтиками за нейрони,
тонесенькими дзьобиками
закльовуються у згасаючі зблиски фантазії -
квіти без життя - зів´ялі без аромату й нектару,
дрібонькі крильцята ще плутаються у жилкAх -
відпусти! - пищить пташа -
відпусти! - дззз! -
в кінцівках
ще ворухобляться
рештки збитків і наклепів -
в колючкАх
заморожений
роззззуууммм...
..................
Опівночі, коли на пласку білу тарелю Місяця
крапне пурпур затемнення -
коли в уламках дзеркала
безліч колібриків розбиваються-трощаться
o своє власне відображення..
Опівночі, коли криваве яблучко
котиться довкруж ободка
срібного озера -
п´єш, вилизуєш з дна
своє власне
безколірне
отруєне
анемічне
бездоння...
....................
Мій Боже! Ти - є?
Ще жИєш? -
ну, i як Тобі, там - на небесах,
де ніколи не буває дзеркал і півночі?
