Ти випала давно із мого лона
Та на болоті серед лісу стала жить,
І до снаги тобі прийшлась корона,
Яку хотіла завше ти носить,
Як ті монголи на чолі із ханом,
Котрий шмагав тебе і різав, як умів.
Ти вивчила їх мову окаянну,
Додавши в рідну мову матюків.
І ти зросла,
Як цвинтар в часи мору.
Ялини ти корою обросла,
Що шкіра гада. У недобру пору
Родила ти і батюшку-царя.
А я тоді, хазяйновита мати,
Із Богом в злагоді та волі ще жила,
Синів і дочок вчила жито жати,
У світ широкий їх пускала з-під крила.
Й лунала пісня солов’їна стоголосо.
І миром повнилась моя земля.
Й дівча як квітка бігло босе,
Збивало роси-срібло на полях.
В степу жаркім мої соколи
Із вірою у серці били татарву,
Нащадкам в спадок волю карбували
І умирали, падаючи у траву.
Угледівши земний цей рай,
Ти наплодила ненависників юрбу.
Скропився кров’ю Богом даний край,
Як почали злощасну ту сівбу
Убивства, підлості й брехні,
Безбожжя, тьми і злості вшир.
А ти дочка, зачата в сні,
Тепер вже стала як упир.
Назвалась мачухою, закачала рукава
І стала правити криваву баню.
Померкли небеса, пожовкла там трава,
Куди впустила ти п’яницю Ваню.
Він ґвалтував моїх дівчат,
Заковував синів в кайдани,
Навчав брехати онучат,
Палив святині на майдані.
Нема вже й батюшки-царя,
На троні інші молодці.
Палає над Кремлем зоря.
Кати ще гірші стали ці.
Бо скільки замордовано і вбито!
Ще стільки заслано в Сибір –
В безмежне чрево твого світу.
І ти – голодний ще упир.
Та я вже відродилась знову!
Тепер я знову молода.
Ти ж клацаєш зубами збоку
І сунеш з трунком язика.
Якщо ти хочеш мою волю
І мову сплюндрувати, муко,
Не упивайсь цією кров’ю,
Бо захлинешся, суко!
