Два круки на купі гною
Патрають пожадливо здеха.
А чи прилетіли за мною?
Мовчать. Тільки блимають стиха
Очима, в яких темно-темно,
Неначе у діжці з смолою.
Два вісники смерті, певно,
Ці чорні птиці на купі гною.
Ач, крила які чорнющі!
Ач, гострі ножі-дзьобаки!
Чорні й бувають онучі,
Красиві ж не бувають такі.
«Чому ж красиві, - запитаєте ви –
Що гарного у цих птахах?»
Тим гарні і ставні вони,
Що сила їх у довгих роках.
Круки – довгожителі зроду.
І що вже там не кажіть,
А їсти усіляку гидоту
Не кожен готовий, ще й жить
Отак довго й жиріти
На трупах там різних тварин…
Та годі вже! Досить триндіти.
Залишився гній один:
Полетіли наші птахове.
Наїлися - і знялись.
Та он же вони, панове,
Крилами ріжуть вись.
Летіли недовго та й сіли
На білім глибокім снігу.
Відразу контраст чорно-білий
На вузькій стежині-шляху.
Ці чорні-пречорні монахи,
Ці давні знайомі війни
Знаходять місце в житті нашім,
Раптово влітають у сни.
Круки символ являють собою.
Голоси їхні лунко звучать.
Цього разу вони не за мною.
Пізніше колись прилетять.
