Стурбований ходжу дорогами країни,
Вслухаючись поволі в одну і ту ж розмову.
Про світле майбуття, про позитивні зміни.
Я чую русифіковану українську мову.
Мову калинову…
Були в нас москалі, пани були – поляки.
Ми ж сотні літ на своєму місці, не вірячи цьому.
Ми – українці світлочолі, не гої переляки.
Ми православні, правду славим, молячись Йому.
Чужую правду знаєм добре, свою нещадно топчем,
Цураючись походження, ламаючи коріння.
А як ховаємось у місто, неначе свині рохчем
Про те, що не хохли ми, землероби, не маєм того вміння
Так по-українськи розмовляти, як навчила мати,
Що і не нюхали кізяк, коли були малими,
Що не валялись в травах літніх коло старої хати,
Що не було у нас корів, а ми не були з ними.
Отак і вмремо в забутті, повзучи вздовж дороги,
Коли не визнаєм себе, країну не полюбим,
Цю славну землю, що ще носить нас, росою миє ноги.
А ми їмо те, що дають. Свою культуру губим.
Я – українець, як і ти, і ті що в нашім домі.
А ти не відвертай очей, бо сам же вражий сину!
Якщо не скурився, один із нас. Ми станемо відомі,
Коли втнемо, чого ми варті, повернем Україну!
