Живу й радію, радію і живу.
Іноді руйную, частіше люблю
Я своє життя, так як воно є.
Бо воно одне, бо воно своє.
Кажуть, що родився я взимку в заметіль.
Сам того не пам’ятаю: був дуже малий.
Та ще кажуть, гарний був; раділа рідня,
Сміхом радості та щастя повнилась сім’я.
Та поклали у колиску, плетену з лози,
Та гайда все колихати туди і сюди.
А колиска дуже файна, підвісна була.
Поміж небом і землею висіла вона.
А я ріс та сили брався з води і роси.
І ту гарну колисоньку та давай трясти.
Бив по краю я ногами, наче ціпом бив.
А хто руку як підсуне – все синці робив.
Ще бабуся в мене добра і світла була,
І на ліжко ще малому гусенят несла.
І я бавився із ними, бо любив живе.
Все, що ѓеѓа, мука, гавка – все було моє.
Перший крок свій я зробив з книжкою в руці,
Хоча й поки був малий, губи в молоці.
Молоко і досі люблю, що вже говорить!
Мене мама, як носила, молоко любила пить.
І відтоді книга в мене є найліпший друг,
Бо формує так як треба світоглядний круг.
В дитсадку я не читав: іграшки любив.
Грав квача, стрибав,гасав, часто лоба бив.
Потім почалася школа – навчання пора.
І зі мною тоді книжка частенько була.
І не був я геть зануда, так був, при собі.
Можна просто це назвати – то було хобі.
Та іще пізнав у школі, що таке є гріх.
І що він важкий для себе, та добрий для всіх,
Бо в компанії все добре, тут межі нема;
І тим паче про гріхи мова там не йшла.
В роки ті пізнав я добре, що любов ще є,
Як вона пече вогнем, рве серце твоє.
Бо як глянуть тії очі, що входять у сни,
То не знаєш вже навіщо й для чого вони.
Так пройшла у мене школа, почавсь універ,
Де я вчуся-волочуся зараз й дотепер.
Почалося зовсім інше, новеє життя.
Ну а того, що було, ніби вже й нема.
А це нове, це воно задало цей тон,
Що вживати я почав інший лексикон.
Дещо грубий, розумію, та й що говорить,
Бо побачив таке всяке, що вже не сопіть.
Я ж бо дещо вже змінився, начитався книг.
Трішки знаю я про себе та про інших всіх.
Подивився я на світ іншими очима –
Збагнув речі, що стоять вище над грошима.
Нещасливе кохання мене зачепило,
Всі мої думки і злети геть ущент розбило.
Грубо відігнав її, відірвав від себе.
Не було те, що шукав, не було й не треба!
Впав в депресію пусту, скреготів зубами,
Проклинав я все і вся, що вгледів очами,
Бачив тільки ворогів, руїну і зраду –
Так все вилилось воно в глибоку досаду.
Почав бавитись у дурня з різними дівками,
Називав я їх нещадно дурними ляльками.
Зазирав усім у очі, мізки фантастичні.
Обирав я лиш пісні жорстокі й ліричні.
І пройшла пора дурна, став я знов на рейки.
Лиш пісні лишились ці ж, наче ті копійки.
Став радіти знов життю, зібрався з думками.
І пишу тепер про це іншими рядками.
Став я бачити зневагу до мого народу
І любити став міцніше за його свободу,
Що боролась, гартувалась та геть підкосилась.
Наша ненька Україна знову зажурилась.
І ридає, бо так має від своїх убогих,
Які грішми обжилися, вибилися в боги,
Що неначе стара мати з клунками убога
Навмання бреде сліпа в незнану дорогу.
Став я вірить дужче в Бога, в народну ідею.
Та, напевно, все життя буду йти за нею,
Як іду я за тобою, любою такою,
Кароокою моєю зіркою ясною.
Я ж тебе недавно встрінув на своїй дорозі,
Коли серце вже стихало у довгій облозі.
Бо від світу городилось як могло й уміло,
Та відчуло всю тебе – сонцем засвітилось.
Ось таке моє життя коротке й ліричне,
Хоч не досить було гладко й досить романтично.
Та з коханою своєю я зустрівся вчасно:
Без любові нема долі, ні волі, ні щастя.
