Стою - на мосту в небі,
над хмарами,
политим сонцем… світлом золотим…
Він – зовсім не зачеплений вітрами,
здається,
місце тут підвласне лиш – Святим.
Спокійно, тихо, гарно навкруги,
хмаринки ці, неначе збите пір’я,
ніхто не знає тут – ні зради,
ні туги…
все пройняте любов’ю і довір’ям.
А міст цей – диво, промінь навесні
і рівненький, нема ніде й горбинки,
але не довгий,
там… не в далині…
його кінець я бачу – час зупинки.
Не знаю що робити.
Йти поволі?
Чи, може злізти?
Добре є драбинка.
Чому я тут?
Що далі в моїй долі?
Та, була роздумів короткою хвилинка.
Узяв за руку хлопець молодий.
Такий вже гарний!
Не відвести очі –
біляві кучері, високий та стрункий,
не досягнеш плечей, хоч і підскочиш.
Любуюся лицем прекрасним тим,
мов ангел намальований з картини,
не віриться, що він є тут живим,
переді мною, в образі людини.
Я біля нього – в правій стороні
і в серці радість наповнює груди.
Ідемо разом.
Двоє.
Нарівні.
Як добре з ним!
Як радісно усюди!
Доводить по мосту, аж, до кінця,
прив’язує за руку до перила.
Який же крепкий – витвір цей Митця!
Вростають в міст. Зломати їх несила.
Юнак пропав.
Прикута ланцюгом.
Стараюся звільнитись, але марно.
Нема нікого, ні душі кругом.
Я тут одна!
Та в серці є не хмарно.
Внизу, далеко…
бачиться земля –
густі, зелені, дивнії ліси,
залиті сонцем золоті гілля…
Цей – світ земний, безмірної краси.
Драбина з мосту є.
В цій стороні.
Стараюсь опуститися по ній.
Та, як?
Тримають крепкі кайдани.
Не справитись ніяк мені самій.
Рятунок є!
Серед лісів соснових...
У серці появилася надія.
Там – чоловік!
У чоботях гумових.
Він – допоможе!
Збудеться ця мрія.
Високі чоботи,
сягають половини…
Я, з мосту – вниз кричу йому…
в надрив!
Та звук не досягається долини,
далекий путь його похоронив.
Пішов спокійно він через поляну,
залиту сонцем – острів серед лісу.
Так гарно навкруги, куди не гляну…
Змирилася, що я туди не злізу.
Що ж, повернуся!
Знову йтиму по мосту.
Ланцюг, тягтиму по міцнім перилі.
Чи знає хто дорогу ту – просту?
І я – іду…
Тягну…
Поки ще в силі.
Ледь не підходжу і до середини,
кудись…
зникають із руки кайдани?
Яка важлива – Воля!
Для людини –
яка стоїть межи двома Світами.
Вернулася туди, де вже стояла.
Початок мосту.
Тихо, світло, мило...
Бажання зникло діяти.
Все ж, знала –
потрібно спробувати спуск.
Не сміло…
поставила я ноги на драбину,
присіла,
опуститись трохи нижче…
І… хто це є?
Не бачу цю людину.
Знаю – мужчина!
Лізе вверх… все вище…
Злякалася, чи здивувалась більше,
не знаю,
але стала не пускати.
Відштовхую ногами…
все сильніше...
