| © Світлана Козаченко, 06-06-2010
|
Та ж сама місцевість, що і на початку. Андрій біля багаття.
Андрій:
Їхав, їхав місяченько
На золотім возі,
Та розсипав, необачний,
Всю сіль по дорозі.
Блищить та сіль зірочками
Од краю до краю.
Та я завжди поміж ними
Одну упізнаю.
Упізнаю, привітаю,
Та й почну розмову.
А як прийде день,
То ночі чекатиму знову.
Зоре моя одинока,
Світи серед ночі,
Як колись мені світили
Коханої очі.
Підходить кінь, суне свою голову в плече Андрію. Андрій чухає йому вуха, та коню цього замало. Він ірже вимогливо. Андрій веде коня напувати.
Андрій:
Ось він, тихий берег та чисте озерце,
Де пізнали ми з тобою, що було на серці,
Що на серці мали, що довго плекали,
Яка доля нас чекає, ми тоді не знали.
То чому ж ти, вербо, стоїш, як раніше,
Коли моя ластівонька не прилетить більше?
А ти, зелен – зілля, чому не зів*яло,
Як квіточки найкращої у тебе нестало?
А ти, вода чиста, чому не змутніла,
Коли хвилі не торкнеться вже рученька біла?
А ти, моє серце, чому б*єшся в грудях,
Коли поруч коханої ніколи не буде?
Ганно, Ганно, Ганнусенько!… Де ти? Озовися…
Доторкнися долонями, в очі подивися.
Білий світ без тебе - пустка, згарище зотліле.
Де ти? Де ти, моя ясна? Де ти, моя мила?
Серце сповнене любові по вінця, до краю.
Прийди, люба, напитися. Як же я чекаю…
Погляд Андрія падає на вінок біля берега, що поклала на воду русалка.
Що це там, на темнім плесі, блискітками сяє?
Світляки зібрались в коло? Чи то хвиля грає?
Ближче, ближче до берега - як вінок неначе?
Чи то мені ввижається, чи я спраді бачу?
Це ж той вінок… Це той вінок, що я не отримав…
Дива… Дива… Скільки часу… Він же в вирі згинув?
Дивиться на свою зірку, ніби питаючи поради. Зводить погляд на вінок і бачить
в ньому ту ж саму зірку, що відбивається у воді. Зірка міниться, то перетворюючись в образ Ганнусі, то знову стаючи зіркою. Андрій, зачарований, іде у воду.
Андрій:
Мав згинути, та не згинув!.. Я зараз, Ганнусю.
Моя зіронько в віночку, дай хоч доторкнуся…
Моє личко, мої очі, я іду до тебе…
То це ти мені світила із чорного неба?
То це ти мені щоночі тепло дарувала?
То це ти, моя царівно, зіронькою стала?
Ось тобі, кохана, човник з долоні моєї.
Вже нікуди не відпущу я тебе із неї.
Гойдатиму, як бувало в дитинстві колиску.
Бавитиму, купатимусь у твоєму блиску…
Ти щаслива? Так, Ганнусю? Я? Немов у Бога.
Ну звичайно… Так, так, рідна... Я не знав нічого
В світі кращого, ніж зараз. Щастя моє, доле…
Ти мене вже не покинеш? Я тебе?! Ніколи…
Русалки співають весільних пісень.
P.S.
Десь там, в степу, палає золоте багаття.
Я біля нього гріюся, бо змерзла.
Я відчуваю, значить я існую.
Я думаю. А значить, ще не вмерла.
|
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
