* * *
Ми тільки в одному випадку,
пізнаємо ціну слів:
коли відправляємо телеграму.
* * *
Нудьга за минулим
страх перед майбутнім
зібрали до купи старі попільнички,
кухлі, листи, адреси, телеграми –
як хронологічна таблиця
власних поневірянь.
* * *
Я знову починаю вірити,
що ще нічого й ніколи не розпочиналося,
окрім глухого падіння яблук за вікном,
мов хтось тупим ножем
крамсає тишу ночі.
* * *
Коли довго дивитися
на старі зітерті східці,
то можна побачити
твою схвильовану ходу,
в той день,
коли на місці зустрічі
від мене лишилось
декілька недопалків.
* * *
Боюся зігнутися
у житті
під найважчою ношею –
належати самому собі.
Ми сором’язливо цілуємося
під парасолем на двох
на гамірливих проспектах міста,
запиваючи поцілунки
крапельками літньої зливи.
.................................................
І був ранок,
і був дощ,
як благословення, як всепрощення Господнє
за скоєні вчинки.
І боязко тепер вірити,
що колись були і ми.
* * *
На відміну від друзів –
ми запрошуємо в гості Бога тоді,
коли в нас уже нічого не лишилося.
проте, йому й цього достатньо,
аби почувати себе потрібним.
* * *
Надірваним шматком
увірвався вечір до кімнати
й огорнув мене теплим шарфом,
вмостився ледачим котом на столі
й перекреслив усе в рукописах...
десь ти заплуталась в лабіринті доріг
і ніяк не можеш дійти до мене.
стомлений нудьгою –щільніше кутаюся
в шматок сну, де повинні бути прямі дороги.
