Ганна, все покинувши, радісно біжить назустіч. Але
зустрічає лише старого отамана.
Ганна:
Андрію… Андрійку!…
Де Андрій, пішов додому? Він зі мною розминувся?
Старий чумак:
Ні, дитино. Без Андрія я твого вернувся.
Ганна:
Дядьку… Ні… Невже загинув? Що сталося, дядьку?
Де Андрій?! Що із Андрієм?! Що я скажу батьку?
Старий чумак:
Подивись на мене, доню. Бачиш - я без воза.
Де віз, там і твій Андрійко. Всяк бува в дорозі.
Йдеш за одним - маєш інше. Дочумакувався....
От Василько в чужім степу навіки зостався.
А Андрія поранили та в полон забрали
Ті нехристі навіжені. То були татари.
Вранці я прийшов до тями: ні краму, ні хлопців,
Батогами пописаний, у драній сорочці.
Яму рив - печену землю зрошував сльозою:
Спи, Василю, прости мене. Господь із тобою.
Далі пішки, байраками, додому вертався.
Під кущами ночуючи. Удень побирався…
Ганна:
Годі, дядьку! Ви вже вдома. Як це могло статися?
Та як Андрій із полону буде повертатися?
І хто його, сердешного, визволяти буде?
Старий чумак:
Та бувало, що деколи верталися люди.
Чи козаки відвоюють, чи втече, хто спритний…
Ганна:
Але ж його поранено! Мій братику бідний…
А як його поранено, дуже чи не дуже?
Старий чумак:
Я не бачив, бо ніч була темна, осоружна...
Ганна:
Чи живий він, чи може десь в степу помирає?
Старий чумак:
Живий, живий, бо татари мертвих залишають.
От Василя не забрали…
Ганна:
І вас полишили.
Старий чумак:
На що їм я? Старий, сивий, ніякої сили.
І хіба я винен, Ганно, що живим зостався?
Чим ти мені дорікаєш?… Дочумакувався…
Ганна:
Що Ви, що Ви. Живіть собі. Всяк про своє дбає.
Я ж із тим, що ви принесли, тепер жити маю…
Йде від нього, мов незряча, не розбираючи дороги.
Ой, як я милого
В путь-доріжку проводжала,
То тоді уже серденько
Біду віщувало.
Ой, навіщо ж я тебе,
Милесенький, відпустила?
І де ж мені тепер, соколе,
Набратися сили?
Та скільки ж мені, голубе,
Ще на тебе чекати?
І де ж мені, журавоньці,
Сльози позичати?
Якби ж то я, як чаєчка,
Мала сиві крила,
То у небо високеє
Так би і злетіла.
А із неба високого
Видно далеченько -
Може тебе побачила б я,
Моє серденько.
Та згорнувши свої крильця,
До тебе упала…
Як же я тебе, миленький,
Ждала - виглядала....
