Людина, наче білка в історичнім колесі,
Чимдужче крутить власного життя машину,
Не поспішає розібратися в собі,
Не помічаючи життя швидкого плину.
Так поступали її прадіди, батьки,
Так вчили і її, свою дитину,
Що в світі блат і гроші головні,
Що треба на кар’єрну вилізти драбину,
Що лиш поети й рахітичні слабаки
Ще вірять в душу й долю справедливу,
Тому забула геть про істини прості
І зовсім стала схожа на страшну тварину.
Людина, діловито закатавши рукави,
Як гнойовик, виконує свою брудну роботу:
Будує дім й сім’ю на зраді та брехні
Й вирощує дітей, немов бур’ян, що коло плоту.
Кавалки м’яса зі святими бродять в животі
І жирна морда харкає в ікону,
Нужденним тиче дулю з-під поли,
Смердючі п’яти лиже ідолу Мамону.
А руки хвацькі, як до мухи павуки,
За чужим щастям лізуть крізь шпарину,
Крадуть, немов шуліки та круки,
По собі залишаючи руїну.
Минає час, течуть річки-роки…
Нарешті вона стала на драбину,
З якої гидить, наче курка на щаблі,
Слабкішому на голову та спину.
Хоч і злетіла та впаде як всі
Прямісінько в золото-срібну домовину,
Хороми в спадок лишить по собі
І пам’ять як про бидло і скотину.
Юрій Балюк
