Скрадається ніч навшпиньки,
і тиша – прадавня жінка –
сідає на теплий поріг.
І чеше густе волосся,
вкладає у чорні коси
заплутану сув’язь вітрів.
Здіймає із неба місяць,
задумливо з нього місить,
стискає в гарячій руці
туге і прозоре тісто,
жовтаве, немов з маїсу,
тверде, мов колишні рубці.
І пам’яті жар роздувши,
розпалює в небі дужче
багаття далеких зірок,
що світять згори на жінку,
як золото давніх інків –
разками забутих казок.
Вона ж собі сіла долі,
виплескує з тіста кола,
пече на камінні млинці:
із запахом рук жіночих,
на смак, як спітнілі ночі,
на дотик – слова пророчі,
що тінню лягли на щоці.
