* * *
Я розпорошений попелом
вулицями й проспектами цього міста.
вранці плетусь на роботу,
й шукаю в натовпі руки,
які б змогли стулити
мене до купи.
Філфаку ХДУ
Словами витирали столики пивниць,
чистили черевики, кваплячись на побачення,
їх розчавлювали неполадками на денцях попільниць,
загортали видурене золото...
а десь в аудиторіях мовні теоретики
тлумачили призначення Слів.
цитуючи слова батька соцреалізму:
“Слова – одежда фактов”.
А десь в ту мить благали:
“Прости”,
Гукали:
“Мамо!”
Шептали:
“Кохаю”.
А слова не верталися
з пивниць, попільниць,
магазинів, салонів.
* * *
Ні книги,
ні розумні балачки,
а тільки сни говорять,
що життя було й повинне буть
прекрасним.
(на власний 25-літній ювілей)
* * *
Ніяк не можу знайти
твоїх слідів,
щоб дійти до самого себе.
* * *
Поділено, помножено,
віднято, додато,
виведено корінь з плюс безкінечності.
однак залишаюся стояти таким самісіньким
на тому ж клаптику асфальту.
* * *
Вся геніальність думок
причаїлася в чорнильній рідині авторучки
та в стосах незайманого паперу.
Вони ніколи не доповнять одне одного,
щоб не втратити геніальність.
* * *
Потреба їсти –
вириває з корінням
мої янгольські крильця зі спини.
* * *
А в червні дощ,
немов в дитинстві сльози – теплий!
дарує щедро і задаром
душі закоцюблій
рідкісні привіти
з тих місць,
де нас давно стомилися шукати.
* * *
Твоя присутність
підтверджує абсурдність
нашого буття.
щоб не стати самогубцями,
ми так часто
говоримо одне одному:
“Кохаю”.
* * *
Я збираюсь
я буду
я вимуштрую
власну душу так,
щоб вона
стала моєю.
* * *
Терпляче допити тишу розлук
І чемно потиснути руки,
Що були колись пазурами
У власноруч стриноженій душі,
А за порогом ночі
Розбити в скалки весь посуд,
Куди скрапує щоночі роса наших розлук.
