Ми все життя шукаємо собі подібних:
людей, дерев, будинків, ліжок,
піджаків, кросівок.
І всю жахливість знахідок
Пізнаємо за кілька хвилин до смерті.
* * *
“...зміст життя –абстракція ...”
( зачовгана сентенція)
Я так довго шукав,
а ще більше писав
про зміст життя.
і так пізно зрозумів,
що для цього достатньо поглянути
на чистий аркуш паперу.
* * *
Усім, хто бачив нас разом
Того мало, що сльози висихають,
на місці їх – тепер лежать рубці,
і хто скаже, що тобі вісімнадцять?
відвертаю свій погляд
від порубцьованих щік,
де колись вкладалися спати
мої уста, заколи лисані тобою.
* * *
“Світ побудований на числах”
(Піфагор)
Цієї весни я доповню його
ще одним поцілунком.
* * *
Вітер часу
здмухне з твого підвіконня мої слова,
що вже давно стали цигарковим попелом.
і може колись із землі вони проростуть квітами,
в яких бавитиметься твоя донька.
* * *
Штучні тіні дерев
лягають від електричної лампи
на клаптик землі.
весь світ стає штучним,
старанно ліплений штучними людьми.
З твої листі я дізнаюсь,
що може існувати штучне кохання,
коли писати їх під штучні удари серця.
* * *
Посадити б тебе навпроти
і довго дивитись,
як на Бога,
всупереч усім законам
земного атеїзму
людських стосунків.
* * *
Твої долоні –
моя карта подорожей,
на початку яких
я втратив компас.
* * *
Доведений тобою до краю,
раптом починаю розуміти,
що є на світі початок,
про який не пишуть
в жодній енциклопедії.
* * *
Коли ми купалися,
я заздрив річці,
бо вона щільно обіймає тебе,
ніж мої руки.
Я заздрив усьому світу,
бо він не випускає тебе з обіймів
ось уже двадцять років
... я мав лиш дві руки
й одненьке серце.
Не втримав...
* * *
Розірваний бажаннями,
закопаний невдачами,
склеєний надіями,
підштовхнутий в псину метою
переставляю вже не свої ноги.
* * *
Напиши мені вірш
і увесь голосними.
Хоч на вікнах морозом,
хоч на стежці дощем,
на трамвайних білетах,
на долоні моїй,
звичайнісіньким школярським пером,
і увесь –голосними.
Без римувань і переспівів,
щоб звуки, мов фарби Ван-Гога,
розлились,
І стигла душа
від голосної палітри вірша,
щоб не кривились уста,
не спотикався язик
На приголосних в коротких рядках.
Шість звуків –сльозами
на потріскану від спекоти душу,
Голосні і прозорі.
Напиши мені вірш і увесь....
* * *
Недомовлені почуття –
вкорочують ночі.
ненаписані вірші –
продовжують життя.
* * *
Не сплю
двадцятий рік підряд,
шукаю скарб в ночах,
залишений у спадок моїм продухом,
і вірю,
що повинні буть
ніким ще неторкані Слова.
* * *
Я стояв і дивився,
як дощ переходить у сніг.
я дорослішав і бачив,
як сни переходять у дійсність.
Я помирав і бачив,
як дійсність переходить у вічність.
...я так довго вмирав...
з найпершого дня свого існування.
· * *
Я отримую постійну прописку –
Всесвіт.
Будинок мій не скраю і не середній
з глиняними стінами на Чумацькому шляху,
без таблички з порядковим номером
і без дзвінка біля дверей.
До мене прийдуть тільки ваші тіні,
і голосні ваших розмов.
Я отримую вічну прописку,
допиваючи склянку роси земної,
Що натекла за ніч зі скронь.
Ваші погляди розпинають мене на хресті –
Всесвіту.
Тобі чуть тільки луну,
як вбивають цвяхи,
а десь, ще зовсім юний композитор,
поспішає перенести цю мелодію
до нотного стану.
В нього вийде непогана мінорна річ,
під яку мої діти
щовечора питимуть чай.
