| © Світлана Козаченко, 28-05-2010
|
Чумацька валка ночує в степу. Чумаки вже повечеряли й
ладнаються спати.
Старий чумак:
Дяка Господу - поїли. Тепер можна й спати.
Ти, Миколо, дивись, добре загаси багаття.
Ти, Василю, на сторожі будеш ніч стояти.
Вдень, здається мені, добре ти устиг поспати.
Та волів гляди уважно, щоб не розбрелися.
Ти, Андрію, на тім возі собі постелися.
Та сокиру клади поруч, як жінку кохану.
От пістоля іще мати було б непогано.
З заробітку вже придбаю. На добраніч, хлопці.
Зимно й вітряно. Не статись би якій мороці.
Андрій:
Добраніч.
Василь:
Кому спати, а кому говіти.
Старий чумак:
Товчетеся щось ви, хлопці, наче малі діти.
Завтра вдосвіта вставати, волів запрягати.
Притомились старі кості. Та й хочеться ж спати…
Микола:
Добраніч.
Василь:
Добраніч.
Андрій (подумки):
Справді, вітряно сьогодні. Та вітер тут дивний.
Не такий, як наш, бадьорий, а якийсь повільний.
Дме, неначе неквапливо рукою поводить.
То застигне, то хвилею темною надходить.
Дня спекотного утому свіжістю вгортає,
Та спогади, милі й теплі, в думки навіває:
Між полями, на пагорбі, село притулилось -
Хатки стоять білесенькі, наче тільки вмились,
Та садочки кучеряві, та чисте озерце,
Та кохана дівчинонька - все в моєму серці.
А навколо ніч велика зорі засвітила.
Так лежиш собі, горілиць, розпластавши крила,
Забуваєш хто ти, де ти, у якому світі,
І здається - ще хвилина, і можеш злетіти.
Зверху - небо, знизу - небо, навкруги - лиш зорі
Та ніч темна, чорно – синя, в золотім уборі.
Від подиву і захвату серце завмирає,
І в грудочку теплесеньку все оте стискає:
Село рідне, хати, сади, верби і тополі,
Дівчиноньку на порозі, що чекає долі…
Що за крихти ми, Господи, у твоєму світі!
І яке то щастя, Боже, жити і любити…
Андрій засинає, і вчувається йому Ганнусин голос, що
летить над безмежною ніччю. Він тоне в тій пісні і в
коханні, що наповнює ніч.
Ганна:
Ой, прокотилося сонечко
Та й через полудень.
Не вертається милий мій
Уже которий день.
Закотилося сонечко
Та й за круту гороньку.
Ой, не йде сон, не йде чомусь
На мою головоньку.
Ой, не йде він, не йде,
Вже й сходить сонечко.
Та не стукає милий мій
В моє віконечко.
Ой, зійди, зійди, сонечко,
Зійди знову зі сходу,
Та поверни миленького
Мого із походу.
|
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
