Батько сидить на лаві біля хати за гончарним колом. Андрій
порається у дворі та, щоразу, проходячи біля батька,
стишує ходу та придивляється, неначе хоче розгледіти, в
якому той гуморі.
Андрій:
Вислухайте мене, батьку, щось маю казати.
Батько:
Справа варта, щоб здалеку отак починати?
Андрій:
Я не знаю. Судити Вам, варта чи не варта.
Та для мене то щось важить, і це вже не жарти.
Батько:
То кажи вже, що ж ти мнешся, коли припікає.
Андрій:
Гурт чумацький на цім тижні у Крим відбуває.
Так от, батьку, маю думку я до них пристати.
І розмова уже була. Мене згодні взяти.
Батько:
Отакої… Ну й новина! Грім з ясного неба.
Скільки вовка не годуй… Чи я скривдив тебе?
Чи тобі чогось удома в нас не вистачає?
Андрій:
Дяка Богу. І вам, батьку. Та ще думку маю:
Покохав я і восени хочу шлюб узяти.
Батько:
Так із цього саме, синку, було б й починати!
В хаті дітям і дружині буде місця досить.
Ти, либонь, вже не хлопчисько - чоловік дорослий.
А я, старий, про онуків уже давно мрію.
Який там Крим? Що ти кажеш? Що ти там посіяв?
І Ганнуся буде рада сестру привітати.
То до кого ж ми будемо сватів засилати?
Андрій:
Повернуся з заробітків, поставлю хатинку,
Ось тоді вже й піде мова про майбутню жінку.
З хати виходить Ганна і зупиняється, прихилившись до
одвірка. До неї долетіли останні слова Андрія.
Батько:
Та і майстер же ти, друже, туману пускати.
Он і Ганні вже цікаво…
Ганна:
Треба все сказати.
Андрій:
Батьку, Ви мені не батько, і не сестра Ганна.
Прошу вибачити, батьку, що кажу негарно.
Не подумайте, що хочу од вас відцуратись.
Але ж, батьку, я не можу з сестрою побратись!
Ганна - любов моя перша, і любов остання…
Батько:
Так, Андрію. Зрозуміло. Що ти скажеш, Ганно?
Ганна:
Ви й так бачите, татусю. Що вже тут казати?
Судилося мені хлопця цього покохати.
І хіба він винен, батьку, що наша родина
Прийняла дитину бідну, як рідного сина?
І хіба він винен, батьку, що був мені братом?
Чи це може нашій долі на заваді стати?
Батько:
Ви не кревні, всі це знають. Слід було б чекати.
Із пелюшок нерозлучні, годі й розганяти.
Куди голка, туди й нитка: де Андрій - там Ганна.
Богу з неба добре видно, та й нам непогано.
Андрій:
Так ви згодні, батьку, віддати за мене Ганнусю?
Батько:
Кажу ж тобі, що онуків давно не діждуся.
Ганна:
Татусеньку, серце моє!…
Андрій:
Дякую вам, батьку.
Батько:
Ви за кого мене мали? За чужого дядька?
А тепер, Андрію, з Криму оглоблі вертаєш?
Чи ти, дідьку головатий, іншу думку маєш?
Андрій:
Ні, батечку, вибачайте, мушу це зробити.
Ви ж по честі та по правді нас навчали жити.
Що зробили ви для мене, повік не забуду.
А в поході тім, як Бог дасть, я себе здобуду.
Щоб ніхто не міг закинуть:
“Байстрюк влаштувався”,
Чи ще гірше: “Гончаренко з сестрою побрався”.
Щоб ми об’єдналися у справжню родину,
Я на кілька тижнів скоро вас покину.
Батько:
Чумакові - мандрівочка, а дівці - чекати.
Ганно, допоможи брату пожитки зібрати.
Та не рюмсай, витри сльози - уже й відсиріла.
Доню, дону! Та що ж це ти, наче крейда біла?!
Андрій:
Ганнусю, тобі недобре? Води швидше, тату!
Ганна:
Саме пройде. Непотрібно мене відливати.
Андрій:
Випий ковток, іще випий! От дівчинка гарна!
Ну, сонечко, посміхнися, не лий сльози марно.
Батько:
От дівчата ладні воду в сльози переводить!
Андрій:
Зрозумій мене, кохана, час швидко проходить.
А восени вже будемо весілля справляти.
Ганнусенько… Треба тільки трішки зачекати.
Ганна:
Годі. Годі коло мене. Уже попустило.
Зараз, зараз… Ще хвилинка… Покинули сили…
Батько:
Доню, так не переймайся - то доля жіноча.
Відпускати треба з миром. Вже висохли очі?
Тепер личко вмий гарненько. Мало не зомліла…
Андрій:
Зніми камінь з мого серця, Ганнусенько, мила…
Ганна:
Хто я, щоб тобі, Андрію, крила відтинати?
Маєш крила, соколику, то мусиш літати.
Я ж тобі бажаю, милий, високого неба…
Андрій:
Яке небо може бути, кохана, без тебе?
То не небо, то дорога до нашої долі…
Ганна:
То дорога, Андрієчку, до твоєї волі.
А без волі чоловіку і життя немиле.
Лети собі, соколику, розкинувши крила.
Я ж на тебе чекатиму, виглядати буду.
За тобою моє серце летітиме всюди.
Хай щастить тобі в дорозі, Бог допомагає,
Та до рідної домівки скоріше вертає.
