Світлій пам’яті
Павла та Меланії Шадури
А літній день, мов півень пелехатий,
Розправив крила і злетіти хоче.
День у зеніті – довго ще до ночі,
У різноквітті веселиться хата.
Бабуня все клопочеться в городі,
Бо любить, щоб ні жодної зілинки.
Вляглося сонце зручно на хмаринці,
На нього зирять соняшники гордо.
Вони в городі, ніби славні зодчі,
А кукурудза молитви шепоче.
Все у городі до розмов охоче…
Лиш у бабусі смутку повні очі.
Мені пізніше та печаль відкрилась,
Коли бабуся відлетіла в ірій.
Несла вони біди важенні гирі
І горе її серце надломило.
Сурмили в сурми сурмачі:
– Беріть сміливо калачі!
Ті калачі були гіркі –
На них наліплені зірки,
Червоні, ніби наша кров…
І сурмлять в сурми знов і знов,
І пропонують калачі.
Хто друзі з них, а хто – рвачі,
Не кожен може розпізнать
Ту «славну» рать.
Дідусю, чи у снах побачу Вас,
Заглибившись у Ваші страдні очі?
Були тоді страшні осінні ночі,
Коли Ви більше не прийшли до нас,
Бо упіймали, вислідили звірі.
Невже в могилі спить спокійно кат?
Бабусю з дітьми гнали, мов щенят,
Оселя враз навік осиротіла…
Плакала верба під частоколом
І любисток падав їм до ніг.
Як гонили дітлахів із двору,
Сивий дуб дивитися не міг.
Груша застогнала біля хати,
А від горя похилилась лобода.
Пригортала своїх діток мати,
І вповзала, як змія, біда.
Повнилась слізьми свята хлібина.
Стогін із бабусиних грудей…
Молотила люд страшна машина,
Кров безвинних запеклась на шинах,
Зникли в пащі тисячі смертей.
Дідусю, Ви наснитеся хоч раз,
Я поцілую спраглі Ваші губи.
Вас рано вклали в землю душогуби
І світ навік осиротів без Вас.
Зраджена правда за гратами,
Іудами та Пілатами
Розтерзана, закривавлена,
Брилою зверху придавлена,
Пересміяна, пересуджена,
До смертної кари присуджена.
Хоч вона в таборах закатована,
Та на вічне життя закодована.
Нездоланна, непереможена,
Хоч зачовгана, заяложена,
Незалякана, незнеможена,
Незнищенна, хоч і стриножена,
З гордо піднятою головою –
Непідкупних веде за собою.
Чесна, з добрими очима,
В неї – сам Бог за плечима.
«Злодіяння безчесні» –
Буде вирок Судді.
Ще на гострому лезі
Затанцюють «святі».
Замордована правда
Свій підніме бокал,
І відкрито, і радо
Кине погляд у зал.
Затремтять у безсиллі
Ці облудні вужі.
Рухнуть стіни ідилій,
Як думок міражі.
Якби зібрать отих усіх,
Що сплять тривожно в домовинах,
Щоб розказали нам про тих,
Хто в їхній смерті вічно винен,
Про тих розтерзаних, убитих,
Поглумлених у ріднім краї,
У краї-раї, де тополі,
Де солов’ї, де крапля волі
І крапля крові – вперемішку...
Де дід в степах ходив мій пішки,
За плугом, сіявши зерно.
Та полином зійшло воно,
Гірким, пекучим і болючим,
Бо дід пішов ген-ген за кручі.
Не сам пішов, з чужої волі.
Не взяв ні хліба, а ні солі...
Заламані за спину руки
І чорні постаті, як круки.
Хазяїн був він, той «куркуль»,
А для таких не жаль і куль.
Для них тайга, Владивосток –
Життя обірваний листок.
Броджу по дідовій землі,
По чорноземній тій ріллі,
Що пахне чебрецем і потом,
Там, де коріння мого роду.
Я все шукаю його слід
Багато днів, багато літ.
І горнеться полин до ніг,
І стелеться гіркий моріг,
І дзвони пам'яті гудуть
У чистім полі там і тут...
Дзвони усюди, дзвони скрізь… –
В ромашки повні очі сліз.
Спіткнувся день об стоголосий біль.
Скотилось сонце в лоно смутку долі..
Ви полягли у тій гіркій неволі,
А я на вашім незнищеннім полі
Все сію зерна, а збираю сіль,
Пекучу сіль, гарячу, мов сльоза,
Гірку, мов полини у нашім долі.
Ламає руки на вітрах тополя.
Нехай на все господня буде воля
Аби не повторилася гроза.
