|
|
| Авторів: |
2698
|
| Творів: |
51558
|
| Рецензій: |
96010
|
|
|
|
Код:
|
|
|
Ошибка при запросе:
INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 23270, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '3.147.27.129') Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed
|
Художні твори
Поезія
Поема
|
|
|
| © михайло карасьов, 20-05-2010
|
Часи Сварожі.
Сказання з прадавніх віків.
Частина перша.
Глава 1. Закон Сокола-Рода.
Ще коли не було світу,
А була пітьма безмежна,
Існувало Вічне Око,
Що від часу незалежне.
І сльоза упала з Ока.
З неї Вирій утворився.
Впала друга – стало Світло,
Світ земний тоді з′явився.
А за третьою сльозою
Першобог родився Сокіл.
– Буде Род тобі імення, –
Так сказало Вічне Око.
Сокіл-Род ізніс потому
Два яйця, і під Прадубом
Народились із яєць тих
Білобог із Чорнобогом.
І сказав їм Сокіл слово:
– Ви володарі над світом,
Ви добро і зло водночас,
День і ніч, зима і літо.
Ті, що прийдуть вслід за вами,
І Боги, і смертні люди,
Вас не зможуть роз′єднати,
Зло й добро довіку будуть.
Час іде. Вже світ відтоді
Сім разів перемінився,
Та закон, що Сокіл вирік,
Ще ні раз не похитнувся.
Глава 2. Мара.
Тихий вечір опускався
З хмар на землю стоголосу,
На село, котре тулилось
До дрімучого пралісу.
У дворах корів доїли
Чорноброві молодиці,
Зпід долонь їх білі цівки
Дзвінко сюркали в дійниці.
Дехто з річки повертався,
Рибу виплутавши з сіті,
Інші йшли із полювання,
А навстріч їм бігли діти.
Ген на вигоні зібралась
Молодь на вечірні гулі…
І в цю мить на темнім небі
Вогняна з′явилась куля!
Хвіст комети осідлавши,
З головою під пахвою
Над селом Мара летіла,
Нерозлучна із бідою.
Пролетіла низько-низько
І за лісом десь пропала.
Довго вслід діди молились,
Та собаки валували.
А Мара до батька мчала.
Ось зустрілись серед ночі,
Із-під брів, густих і чорних,
Глянув Морок доні в очі.
Глянув в очі і промовив:
– Чом сердита, доню мила?
Розкажи своєму тату,
Що тебе так розгнівило?
– Роздратована я, батьку,
Бо нікчемні смертні люди
Веселитись і співати
Знову в ніч купальську будуть!
Ще й, опудало зробивши,
Обізвуть його Марою,
І з веселими піснями
Спалять, кляті, над водою.
– Ти придумала їм кару? –
Запитав у неї Морок.
– Так! – Мара йому сказала, –
На село пущу я дочок!
Чи Гризачку, котра тугу
Насилає на людину,
Чи на жар їм Вогневицю,
Щоб палила зсередини.
Чи Ломоту, щоб ломила,
Чи Коркушу на коросту…
– Це забавки, – каже Морок. –
Я лихішу знаю помсту.
Ти відкриєш льох глибокий,
Де сидить, цепом прикута,
Біснувата і потворна,
В темряві Чума прелюта.
Перед цим затулиш вуха,
Щоб не чуть виття хвороби,
Бо Чума ще і на тебе
Кинеться, сліпа від злоби.
Випустиш, нехай по селах
Те виття почують люди,
І насмішникам спасіння
Отоді уже не буде!
А Мара йому говорить:
– В них-бо в капищі Дажбога
Не згаса вогонь священний.
Пропаде Чума від нього!
Посміхнувся чорний Морок:
– Хай горить хоч і століття!
Вітродуй синам накаже
І задмуть вони багаття.
Так сказав їй Морок-батько
І піднявся в небо з лісу,
Заховав і ліс, і села
В темряви густу завісу.
Глава 3. Сварог.
Був Сварог володар неба,
Спадкоємець Першобога.
Багатьох ремесел люди
Научились від Сварога.
Він навчив з руди залізо
Добувать, поклавши в домну,
Першого скував їм плуга
І скував обручку шлюбну.
Научив речам корисним
Для оранки і скотарства,
І не всім, але окремим
Таїну відкрив ковальства.
Він і сам, усі казали,
Серед смертних народився
Ще у ті часи прадавні,
Коли світ лише з′явився.
От якогось злого року,
Що і в ті часи бували,
На землі почався голод,
Люди з голоду вмирали.
І тоді Сварог-дитина
Вранці видерся на гору,
Де розрісся кущ пшениці,
Їм невідомий в ту пору.
Із куща розвів він поле,
Урожай в мішки засипав
І повіз голодним людям,
У своє село поїхав.
Чорнобог спустився з неба,
Став у нього на дорозі,
Порубав мечем Сварога,
Перекинув з хлібом воза.
Білобог спустився з неба,
Взяв до Вирію Сварога.
Там зробив його Безсмертним,
Врятував від Чорнобога.
Йшли літа, старими стали,
Щоб людей судьбу вершити,
Чорнобог із Білобогом,
Первородні Рода діти.
Піднялися їм на зміну
Морок і Дажбог з синами,
А Сварог, на силі ставши,
Верховодив над Богами.
Глава 4. Про людську Долю.
Бог Дажбог, слов′ян прапрадід,
Стурбувався, яснолиций.
Каже слово до Сварога,
Щоб спинити моровицю:
– Не дозволь Марі, Свароже,
На село Чуму пускати
І вбивати без розбору
Праведних і винуватих.
Так не лишиться і сліду
Від слов′янського народу,
До котрого й ти, я знаю,
Небайдужий був відроду.
Відповів володар неба,
Многоликий і єдиний:
– Небайдужий, твоя правда,
Бо вони – мене частина.
Та, однак, є інша правда:
Чоловік земний – то ледар,
Звик на Бога покладатись,
Сам собі він не господар.
От і ти мене, Дажбоже,
Знов до того навертаєш,
Щоб усе Боги зробили.
А людині що лишаєш?
Відповів Дажбог Сварогу:
– Ми самі у тому винні,
Приставляєм з неба Долю
Від народження людині.
Ось брати живуть, дивися:
Усього в одного з верхом,
Другий ледь кінці з кінцями
Зводить в хижі з драним дахом.
У багатого по полю,
Де пшеницю тільки зжали,
Ходить Доля і колосся
Підбира, щоб не пропало.
А бідняк, за що б не брався:
До людей наймавсь косити,
Із лози робив корзини –
А не міг розбагатіти.
От піймав він на покосі,
Сівши звечора за копу,
Долю брата, що ретельно
Колоски збирала в купу.
Упіймав, схопив за плечі,
Заглядає пильно в очі:
– Ти скажи, – її питає, –
Чом не маю я удачі?
Брат мій п"є он і гуляє,
Ти ж багатство умножаєш.
Посміхнулась Доля брата:
– Чом мене про це питаєш?
Запитай своєї Долі.
– Де ж вона? – той ледь не плаче.
– Твоя Доля в чистім полі
На коні баскому скаче.
Ти вкради в селі сусіднім
Пару коней, щоб продати.
Тобі Доля допоможе,
З коней станеш ти багатим.
Вкрав той коней і продав їх.
Скоро став купцем найпершим
І багатством незліченним
Свого брата перевершив.
То ж кому косити жито
Його Доля помагає,
А кому судилось інше –
Не людина вибирає.
– Вибір є, – Сварог промовив. –
В нім добра і зла початок:
Чи з крадіжки стать багатим,
Чи зневажити достаток.
Вибір є. Чи тільки здатен
Чоловік його зробити?
– Та однак, – Дажбог промовив, –
Не позволь слов′ян губити.
– Зробим так, – Сварог ось каже. –
Від Чуми рятунок буде.
Тільки смертний, так велю я,
Хай той засіб сам добуде.
Глава 5. Перун.
Серед дня, як стало сонце
Над хатинами в зеніті,
Як у затінок сховались
І малі, і люди літні,
Юна дівчина Яринка,
Ще не жінка й не дитина,
Тирличатраву шукати
В ліс майнула від хатини.
Тирлич той, як ним ізранку
Умивати личко й тіло,
Буде хлопців привертати,
Щоб одну її любили.
То сміялась, то стидалась,
Пташенятком серце билось…
Озирнулася – не зчулась,
Як у нетрях опинилась.
Збоку хащі затріщали,
Заревіла ведмедиця!
Остовпіла враз Яринка –
Годі і поворушиться.
Звідкись парубок узявся,
Як ведмідь, великий тілом.
Затулив плечем Яринку,
Став між нею й лютим звіром.
Крок зробив – і ведмедицю
Ухопив за поперека,
І, піднявши над собою,
Швиргонув у ліс далеко.
Обернувся – і Яринка
Широченні бачить плечі,
Бачить голову чубату
І веселі карі очі.
Борода ледь щоки вкрила,
Одяг – шкіра із оленя.
Вепра зуб висить на грудях,
Оберіг від невезіння.
Посміхнулася Яринка:
– Ти коваль, тебе я знаю.
Це тебе з села прогнали,
Коли я була малою.
Знаю, звуть тебе Добриня.
Але кажуть, ти не добрий,
Кажуть, звірів дужче любиш,
А людей не любиш мовби…
Та на це Добриня мовчки
Витяг з-під поли гостинця,
Витяг сонячного зайця,
Простягнув його Яринці.
Засміялася Яринка,
Коли зайчик їй на плечі
Скочив, зовсім ніби справжній,
Тільки жовтий і гарячий.
Хлопець мовив: – Ще намисто
Із росинок осьде маю,
Ще на гойдалці вербовій,
Якщо хочеш, погойдаю.
Свою руку до Добрині
Вже Яринка простягнула…
Коли раптом грім ударив,
Блискавиця спалахнула.
Спалахнула і з′явився
Красень ясний перед ними.
В сагайдаку срібні стріли,
Лук розкішний за плечима.
До Яринки: – Йди за мною,
Буду щось тобі казати.
Маєм справу важливішу,
Ніж на гойдалці гойдатись.
Тут Добриня обізвався:
– Ти ще хто, що повеління
Роздаєш у цьому лісі,
Як у власних володіннях?
Посміхнувся гість незваний,
Похитав лиш головою,
А тоді Яринку владно
За плече узяв рукою.
Хлопець вдарив його в груди –
Той стоїть, не похитнувся.
А за мить на гілці дуба
Сам Добриня опинився!
Незнайомець взяв Яринку
Й щезли враз, немов розтали,
І удвох аж на узліссі
По його велінню стали.
– Я – Перун, володар грому, –
Каже владно, хоч і тихо. –
Над твоїм селом, Яринко,
Лютеє нависло лихо.
Зла Мара, яка ночами
Попід вікнами блукає,
Завтра зранку, в день Купайла
На село Чуму пускає.
Знак про це сьогодні буде –
В капищі вогонь погасне,
Котрий зміг би заступити
Від біди село злощасне.
Та, однак, є порятунок.
В нетрях лісу на хвилину
Папороть вночі розквітне.
Ти знайди той цвіт, Ярино.
Ти знайди той цвіт у лісі
І зумій його вхопити,
Щоб до ранку на вівтарі
З квітки ватру розпалити.
Як устигнеш, то Чума вже
Увійти в село не зможе. –
Каже дівчина Яринка:
–Я боюсь, ПерунеБоже!
Вдарив грім. Перун у небі
Зник, як доти появився.
Тільки кущик полиновий
До Яринки прихилився.
Глава 6. Біда в селищі.
Капище в селі стояло
На узвишші, над ставками.
Там горів вогонь жертовний,
День і ніч горів роками.
І не спали огнищани,
Що вогонь той годували,
І волхви якраз до свята,
До Купайла готувались.
Де не взявся лютий вітер!
Він пронісся по капищу,
У передній свят-кімнаті
Різьблених Богів понищив.
І до вівтаря ввірвався,
Закружляв поміж стовпами…
Світ померкнув, бо той вітер
Загасив вогонь у храмі.
Треба кликать люд на віче,
Бо зловісна це подія!
У село волхви побігли
До старійшини Гордія.
Той Гордій багач був знатний.
Мав корів, овець і коней,
Грецькі золоті монети
В нього дзенькали в долонях.
Кажуть, що багатим став він,
Як вкосив трави чимало,
Та не так вкосив, як люди,
А вночі перед Купайлом.
Та не так вкосив, як косять,
А навиворіт косою.
Заховав копицю в лісі,
В тайне місце під вербою.
А коли зима настала,
То розкидав на морозі.
Тут з копиці чортенята
Сипонули голі й босі.
Змерзли та давай просити,
Щоб накрив травою знову,
А за те дали і грошей,
І коня дали, й корову.
Ось зібрав Гордій на віче
Поселян під стіни храму,
За високу огорожу,
Скрізь прикрашену рогами.
– Мали б ввечері, – він мовив, –
Запалить вогню живого,
Взявши іскру від багаття
Біля нашого Дажбога.
Та через вогонь стрибали б,
Щоб вогонь той нас очистив,
А Мару спалити б мали,
Щоб позбутись сил нечистих.
Та на березі над ставом
Ті дівки, котрі дозріли,
По воді вінки пустивши,
Свою долю б так узріли.
Та худобу прикрашали б
І дзвіночками й вінками.
А тепер того не буде,
Бо погас вогонь у храмі.
Підхопив його розмову
Волхв старий, Гордіїв батько:
– Буде свято, поселяни,
Тільки в іншому порядку.
Зла Мара Чуму пустила.
Моровиця на порозі.
Вже я чую її голос,
Виє за селом у просі.
І на листі на дубовім
Проступили темні знаки:
Ящірки на нім різьбляться,
Моровиці то ознака.
Одягайтесь у святкове
І дівчата, й молодиці,
Тільки вже не до Купайла,
Будем Мороку молиться.
Хай вгамує свою доню,
Хай підкаже, що робити.
Треба ще в село дорогу
Дошкою з млина закрити.
Треба ще принести жертву,
Щоб Мара впилася кров′ю.
А того, хто мусить вмерти,
Вибирайте між собою.
На останнім його слові
Між людьми запала тиша.
І сказав Гордій до батька:
– Коли так, ось воля наша.
До Мари пошлем у гості,
Хай з Марою побалака,
Коваля, котрий у лісі
Бродить, наче вовкулака.
Він гордиться, що по силі
Рівного йому немає.
Хай тепер перед Марою
Від Чуми нас заступає.
І навперебій селяни
Постарались все згадати:
– Хоч коваль він був і справний,
Тільки був дивакуватий.
То бика за роги вхопить
І повалить на майдані,
То ночує на морозі,
Сіна кинувши у сани.
А колись, почувши в кузні,
Як селяни між собою
Гомоніли та ділились
Своїм лихом і бідою,
Засміявся і промовив
— Що таке біда, не знаю.
Мабуть, завтра я зберуся
Та біду ту пошукаю.
Та в куток закинув молот
І пішов біду шукати.
– Чи не бачили де лиха? –
Став у кожного питати.
– Ні, не бачили, – казали
Люди стрічні для потіхи
І хитали головою:
– Мабуть, хлопець з глузду з′їхав!
Десь зустрів песиголовців,
Ледь від смерті врятувався.
Через рік лише додому
У своє село вернувся.
А коваль в селі вже інший,
В іншого плуги кували,
Й хлопця, що покинув кузню,
Всім селом у ліс прогнали.
Тож тепер Гордія слово
Радо прийняли селяни:
– Віддамо Марі Добриню,
Хто за ним жаліти стане?
Вийшла з натовпу Яринка,
Тихо до волхва сказала:
– Якби дав ти час до ранку,
Я б сама Мару прогнала.
Здивувалися селяни,
Сміх почувся на подвір′ї.
Волхв тоді промовив слово
І розвіяв їх зневір′я:
– Іноді дитина пройде
Там, де богатир спіткнеться.
Спробуй, дочко. Може, й зробиш,
Як Богам так заманеться.
Глава 7. Лісові жахи.
День пройшов, і ніч настала.
В лісі непроглядна темінь,
Тільки чути то зітхання,
То зловісний тихий гомін.
Місяць зблиснув — і Яринка
Раптом бачить попереду:
На сухім вершечку дуба
Див сидить, страшний із себе.
Мав він пазурі і крила,
Як велика хижа птиця,
Мав зміїну довгу шию,
А на ній людське обличчя.
Засвистів він так, як змії
Свищуть спершу, ніж кусати,
А затим, як звір прелютий,
На Яринку став ревіти!
– Повертай додому! – каже. –
Зваж на Дивову пораду.
Я твій страх лише, не ворог,
Ворог буде попереду!
Правду Див казав Яринці.
Зла Мара чекала в лісі,
Від Мари урятуватись
Не вдавалось людям досі.
Лиш одне Мару бентежить:
Наказав їй Морок чорний
До Яринки не торкатись –
Це Сварога заборона!
Тож Марі лишалось тільки
Так Яринку налякати,
Щоб про папороть забула,
Повернулась щоб до хати.
Та вона цього не знає,
На душі від страху щемно,
Але все ж вперед прямує,
Далі йде у нетрі темні.
Вже той Див лишивсь позаду.
Дух перевела Ярина…
Раптом із кущів виходить
Жінка сонна, мов причинна.
На лиці усмішка дивна,
Довгі коси, плаття біле…
То Кікімора Яринку
Серед лісу перестріла.
То Мари дочка-сновида
Бліді руки простягнула –
Сіла дівчина під дубом
І тривожним сном заснула.
Сниться їй вродлива панна,
Одяг блискітками грає.
– Ти мене не бійся, – каже. –
Я безвинно не караю.
Селище з′явилось раптом.
Не була вона там зроду,
Треба запитать Яринці
Із села назад дорогу.
Зазирає у віконце:
За верстаком жінка в хаті.
Вже намірилась постукать,
Про дорогу розпитати.
Коли це заходить в хату
Ота панна прехороша
І питає молодицю:
– Що ти, жінко добра, робиш?
– Трішки ось доткать лишилось, –
Жінка їй відповідає. –
То вже хочу докінчити,
Щоби чоловік не лаяв.
– Гріх робити у неділю, –
Каже гостя преласкаво. –
Чи не буде понеділка,
Щоб докінчити цю справу?
– Буде, звісно, й понеділок.
Та вже трішки тут зосталось,
Вже дотчу я, щоби нитки
По закутках не валялись.
– Ну, як знаєш, – каже панна
(То ж була сама Неділя!) –
Тчи, а я тут зачекаю,
Поки ти доробиш діло.
Ось доткала молодиця,
Узяла ножа відрізать.
– Дай-но ніж, – Неділя мовить. –
Ти тримай, а я відріжу.
– Добре, – каже молодиця.
Полотно в руках тримає,
А Неділя не по нитках,
По руках, по шкірі крає!
Жінці ж зовсім і байдуже,
Ніби ріже полотно та.
Ще й сміється: – Хоч неділя,
А скінчила все ж роботу!
Панна, як уже зап′ястя
На руках пообтинала,
Здерла шкіру з молодиці
Й на верстак прилаштувала.
І промовила до тіла,
Що без шкіри вже лежало:
– Це за те тобі, небого,
Що в неділю працювала!
Потім зирка на Яринку.
Хоче дівчина тікати,
Та ведуть безвільні ноги
Усередину до хати.
Панна повела рукою –
І настала враз субота.
А в Яринки залишилась
Незакінчена робота!
Треба швидко їй допрясти
Розпочате веретено,
Щоб в неділю не робити –
Кара буде достеменно.
А Неділя вже знадвору
Під вікном її спинилась.
– Все прядеш? – пита Яринку.
– Зараз скінчу, – відгукнулась.
– Ну, то на ще веретенець,
Та зроби ж до ранку діло,
Бачила сама, що буде,
Як робитимеш в неділю.
Й до Яринки веретенець
Двадцять штук влетіло в хату.
Не запрясти їх до ранку,
Не запрясти так багато!
Їй знадвору панна каже:
– Ти, я бачу, не ледащо.
Відпустить тебе додому? –
А Яринка: – Ні, нізащо!
Та на кожне веретенце
Нитку лиш одну напряла,
І, напрявши, веретенця
За вікно повикидала.
– Вже готово! – їй гукнула. –
Забирай, я вже зробила! –
З панни враз Мара постала:
– Клята дівка! Обдурила!
Щезло все. Зі сну Яринка
Підвелась на рівні ноги,
Підхопилась і побігла,
Не шукаючи дороги.
– Не було цього, – шепоче.–
Це мені лише приснилось… –
Раптом в яму у глибоку
Серед лісу провалилась.
В ямі тій кубло зміїне.
Розтривожились гадюки,
Із усіх щілин полізли
І на ноги, і на руки.
Серед них Змія-Цариця
Із рогами золотими.
Засичала – всі завмерли,
І Яринка нишкне з ними.
Засичалапроказала:
– Ось мої гадюки люті
Мріють крові скуштувати
Найсмачнішої на світі.
А для цього пошлемо ми
Комара у ліс малого.
Як повернеться – повіда,
Найсмачніша кров у кого.
Якщо скаже, що в людини –
Ти навік лишишся з нами.
Якщо ні – тоді відпустим,
Висаджу тебе із ями.
А якщо додому хочеш –
Можу й зараз відпустити,
Тільки знай – тобі у лісі
Більше нічого робити.
– Ні, – Яринка ледь не плаче. –
Я назад не повернуся! —
Знак дала Змія-Цариця,
І комар у ліс подався.
Кров попробував у звіра
І в домашньої скотини,
Навіть в жаби, та солодша
Кров була таки в людини.
Ось, до ями повернувшись,
Вже комар відкрив був рота,
Щоб повідати Цариці,
Як закінчилась робота.
Та в цю мить, мов блискавиця,
Ластівка із неба впала,
Язика, щоб не базікав,
Комарові відклювала.
Запищав комар та й годі.
А Змія у цю хвилину
Ластівку за хвіст вхопила –
Викусила середину.
До Яринки повернулась:
– Повезло тобі, дівчисько!
Геть біжи і більш ніколи
Не підходь до мене близько!
Кулачком малим Яринка
Погрозилася Цариці:
– Ось Добриня вранці встане
І за мене вам помститься!
Розсміялися гадюки
На такі її погрози,
А Яринка далі лісом
Подалася, втерши сльози.
Глава 8. Зачарована поляна.
Йде Яринка темним лісом
І виходить на поляну.
Хащі збоку непролазні,
Треба йти Яринці прямо.
Кропива лиш не пускає,
І висока, і жалюча.
Листям шелестить до неї,
Мовби щось сказати хоче.
Знову блискавка Перуна
Розколола навпіл небо:
Гострую косу Яринка
Вгледіла поперед себе.
Засміялась подарунку.
Та змахнула лиш косою –
Кропива враз затремтіла
Й каже мовою людською:
– Не коси мене, не треба,
Не вкорочуй вік Горпині!
Ось послухай, розкажу я,
Чом росту на цій поляні.
Вдавнину жили у лісі
Батько і дочка Маруся.
У дочку, на лихо батьку,
Вуж озерний закохався.
Дівчина усе частіше
До озерця вибігала…
Час пройшов – і вже Маруся
За дружину йому стала.
Тяжко батьку любу доню
Відпускати в світ незнаний,
Плакав батько, та Маруся
Залишилась невблаганна.
Подалась за чоловіком
В озеро, у царство вужа.
Там в палаці кришталевім
Стали жить вони із мужем.
Кілька літ минуло швидко.
Вже діток в Марусі двоє.
Хоч щаслива з чоловіком,
Та за батечком сумує.
Ось і проситься до батька
Завітати на гостину,
Показать онуків діду,
І Василька, і Горпину.
Не хотів вуж, але каже:
– Та вже їдь, коли так треба.
Не розказуй тільки батьку,
Де чекатиму на тебе.
Та й нагнувся над водою,
На місток перетворився,
Через озеро на той бік
Для Марусі простелився.
Радий був старенький батько,
Розціловує онуків!
А спитав про чоловіка –
Не почув від них ні звуку.
Дід тоді повів Горпину
Й Василя у сад гуляти,
А в саду почав про батька
Внуків заново питати.
– Ні, – відмовився Василько. –
То є наша тайна важна.
А Горпинка: – Це ж дідусь наш,
То ж чужим казать не можна.
Розказала, де їх тато.
Стали з дідом вони друзі.
Дід же в руки взяв сокиру,
Порубав той міст на друзки.
Кинулась додому їхать
Із гостей уже Маруся,
Коли бачить – під вербою
Мертвий вуж у берег вткнувся.
– Хто, – питає, – дідусеві
Розповів про тата, діти?
– То не я, то все Горпина! –
Син Василько їй отвітив.
В розпачі сказала мати:
– Стань, Горпино, кропивою,
Щоб жалила всім так тіло,
Як мене вжалила, доню.
Ти, синочку, стань васильком,
Любим жінці й чоловіку.
Я ж в зозулю перекинусь,
Кукати одній довіку.
– І з тих пір, – Яринка чує, –
Я росту на цій поляні.
Не коси мене, не треба,
Не вкорочуй вік Горпині!
Зупинилася Яринка,
Гостру косу опустила.
Не наважилась косити –
І Перуна розгнівила.
Загримів Перун до неї,
Загримів з ясного неба:
– Чом спинилась? Допомоги
Ще тобі якої треба?
Скоро північ, потім квітки
Вже й мені не запалити! –
Каже Богові Яринка:
– Я не можу її вбити.
Вбік косу вона відклала,
В зарості сама ступає.
Тільки кропива стіною
Шлях до квітки заступає.
Жалить кропива лице їй,
Жалить плечі, навіть спину.
Попросилася Яринка:
– Пропусти мене, Горпино!
Не пускає, мов не чує.
Стало в лісі ще темніше.
Гілка тріснула — і тінню
Пронеслась летюча миша.
Аж здригнулась: чи здалося,
Чи то звір там ходить дикий?
Раптом з дерева з’явився
Чоловік маленький, лисий.
То був Чур, заступник роду.
До Яринки посміхнувся,
В руки ткнув з осики гілку
Й знов у дерево сховався.
Узяла Яринка гілку,
Вгору підняла осику,
Щоб у заростях пробити
Хоч би стежку невелику.
Кропиви лише торкнулась –
Кропива в ту ж мить пропала.
Замість неї на поляні
Донька Морока постала!
– Стій! Спинися, – заволала, –
Бо страшну накличеш кару! –
Замахнулася Яринка,
Щоб ударити примару.
І Мара враз дременула
Від осики в ліс у темний.
А Яринка бачить – ось він,
Папороті кущ жаданий!
Обвела скоріше коло
Навкруг себе невелике.
Тут почувся посвист Дива,
Сповнивсь ліс звіриним риком.
Крик і гам, летить каміння,
Звірі з хащі вибігають.
Лиш здригається Яринка –
В коло ходу їм немає!
Стихло враз. Настала північ.
З-за дерев Перун з′явився,
Підморгнув Яринці вусом,
Ніби доти й не сварився.
Зводить лук і блискавиця
Вдарила у кущ лапатий,
І на папороті раптом
Спалахнув жар-цвіт яскравий.
Дівчина той цвіт зірвала.
Як жива, дрібненька квітка,
Прохолодна на долоні,
А горить вогнем, мов зірка.
Ухопила і побігла,
Щоб від квітки запалити
В капищі вогонь священний,
Моровицю щоб спинити.
Глава 9. Яринка в полоні.
Чур, Перун, Дажбог, Мокоша –
Всі побігли, щоб Сварогу
Розповісти, як було все,
Розказать про перемогу.
Мчить до селища Яринка,
Мчить, покинута Богами,
А Мара біжить за нею
Потаємними стежками.
Не сама біжить, з дочкою.
Звалась та дочка Навія,
Людям розум відбирала,
Навівала божевілля.
Ось з Яринкою вже поруч,
Робить чорну свою справу:
Протира Яринка очі –
Перед нею берег ставу.
Посміхнулася безтямно.
День жаркий, аж млосно наче.
У ставку її подружки
Граються в воді охоче.
Кличуть і її. Яринка
Скинула сорочку з себе,
Квітку-папороть накрила –
А Марі цього і треба!
Тільки дівчина ступила
До води – ставка немає,
А Мара чарівну квітку
У руках своїх тримає!
Раптом листя на деревах
Затремтіло, зашуміло,
І з’явився перед ними
Сонцеликий Бог Ярило.
Появився перед ними
Ярий Бог слов′ян весняний,
Русочубий, босоногий,
У сорочці полотняній.
Бик зображений на грудях,
Голова в вінку із квітів,
Череп у руці, мов натяк:
Яро всім нам треба жити!
– Поверни Яринці квітку! –
До Мари він обізвався.
– Краще б ти, – вона до нього, –
В наші справи не втручався!
Він тоді Мару за коси –
Коси жаром обсмалило! –
Прямо з рук у неї вирвав
Квітку-папороть Ярило.
Вирвав і поклав Яринці
У простягнуту долоню.
– А тепер, – до неї мовив, –
Утікай додому, доню.
Утікай, бо скоро бійка
Розпочнеться між Богами!
Краще бути в цю хвилину
Біля тата й біля мами.
Тут між ними чорний Морок
Підіймається горою,
І у темряві ховає
Він Яринку із Марою.
Проти нього враз Ярило
Світло кидає у темінь,
Купу сонячного жару,
Що оплавив би і камінь!
Освітився ліс навколо.
Тільки вже через хвилину
Невблаганний чорний Морок
Світло сонячне поглинув.
Уночі не міг Ярило
Битися на повну силу,
І помчав по допомогу
До Дажбога Бог Ярило.
А Яринка в ліс побігла.
Серце стукає у грудях,
Хоче з темряви, із лісу
Опинитися на людях!
Та Мара біжить позаду,
Доганяючи Яринку.
Бачить дівчина рятунок –
Заховалась за ялинку.
Голку смика ялинову
І розрізує долоню,
І хова собі під шкіру
Квітку-папороть червону.
А Мара уже за плечі
Цупко дівчину хапає.
І в цю мить Дажбог із неба
Свої чари посилає.
І десяток враз Яринок
Постає перед Марою!
Донька Морока спинилась,
Закрутила головою.
Нізащо їй не впізнати,
Де стоїть Яринка справжня.
– Що ж, – шипить Мара, – влаштуєм
На воді випробування!
Тут з′явилася і річка.
Всіх дівчат Мара у воду
Повкидала, відділить щоб
Від примар людську породу.
Дев’ять плавають Яринок,
А десята тонуть стала.
Замахала лиш руками –
І Мара її впізнала.
Простягла кістляві руки,
Всю перетрусила люто.
– Де, – питає, – квітку діла? –
Дівчина мовчить затято!
Не знайшла в Яринки квітку,
Очі сповнились злобою,
В оберемок ухопила
Й понесла її з собою.
В кліть залізну посадила
Вперту дівчину-невдаху,
А тоді сама у Вирій
Подалась Молочним Шляхом.
Частина друга.
Глава 1. Сварка Богів.
В Вирії Боги зібрались
Привітать Купайла з святом.
Всі веселі, із нектаром
Келихи стоять початі.
Тільки хмуриться у гніві
Світлеє лице Дажбога.
Ось піднявся він і каже,
Повернувшись до Сварога:
– Слухай, що скажу, Свароже.
Твоє слово зневажають,
Морока дочка Яринку
У полоні десь тримає.
Не твоє хіба веління,
Що Богам не слід втручатись,
Коли папороті квітку
Піде хто з людей шукати?
Морок мовить до Сварога:
– Лжа в словах Дажбога-брата.
Хай сама Мара розкаже,
То була лише відплата.
І Мара гука зухвало
Із-за батькової спини:
– Не торкалась спершу й пальцем
Я до вашої Ярини!
А коли вже сам Ярило
Вирвав з рук у мене квітку,
Лиш тоді і я, Свароже,
У полон схопила дівку.
Тут піднявся Бог поважний,
Бог худоби, славний Велес.
У руках його сопілка,
Чарівний в сопілки голос.
Іноді й Перун безсилий
Помирить слов′ян, що б′ються,
Влес заграє на сопілці –
Вже танцюють і сміються.
Каже він: – Але ж страхіття
Мають бути на Купайла,
Це ж бо звичай споконвічний,
Щоб Мара усіх лякала.
Бог Перун встряє в розмову,
Докази навів зустрічні:
– А навіювати чари
Теж є звичай споконвічний?
Тут Ярило підхопився:
– Не втрачай, Перуне, часу!
Чи не бачиш, що нам бійки
Не уникнуть цього разу?
Морок скочив до Ярила,
Від свого не відступає!
Засміявся Пек рогатий,
Той, що бійки насилає.
Суперечку між Богами
Зупинив Сварог рукою:
– Чорнобог із Білобогом
Завжди бились між собою.
І на цей раз знов так буде.
Та лишається незмінно:
Папороть в село принести
Мусить конче лиш людина.
Ще в людей є час до ранку.
Вранці ж істина постане,
Чи спроможуться від лиха
Врятуватися слов′яни.
Глава 2. Роги Цариці змій.
Серед лісу над озерцем
Височить курінь пригожий.
В ньому міцно спить Добриня,
Наче дуб – великий, дужий.
День турботи вимагає.
Обійшов пастки на звіра,
Потім зайця білував він,
Розіпнув на гілці шкуру.
На обід підсмажив м′яса,
Згодом в озері купався,
Та, журбі щоб не піддатись,
Майструвать човна узявся.
Ввечері під спів пташиний
Вудив рибу на приманку,
А як темна ніч настала,
Спочивати ліг до ранку.
Серед ночі його будить
Чур, заступник роду добрий.
Голову в курінь просунув:
– Уставай, коли хоробрий!
Зла Мара в залізну клітку
Кинула твою Яринку,
Дівчині ж вогонь принести
Треба в селище до ранку!
Уставай, бо сам Ярило
Нас чекає із тобою.
Він на битву з ворогами
Дасть тобі чарівну зброю.
Тільки спершу ми дістанем
Золоті зміїні роги,
Бо без них тобі не буде
З Вирію назад дороги.
І побігли вони лісом.
Розшукали швидко яму,
Де жила Змія-Цариця
Із короною-рогами.
Виповзла Змія із ями
На привітний Чура голос,
А Добриня перед нею
Розстелив червоний пояс.
Із сукна червоний пояс –
Перед ним Змія безсила!
Тож, звиваючись, до хлопця
Поповзла, хоч не хотіла!
Запищала лиш протяжно
Від чаклунської затії
І на пояс той поклала
Свої роги золотії.
Ухопив тоді рукою
Чур малий поперед себе
Пояс, роги і Добриню,
І піднісся з ними в небо.
Глава 3. Жарти Богів.
Влесова сопілка змовкла,
Гамір стихнув на хвилину.
Пек заплескав у долоні:
– Чур привів до нас людину!
Подивись, Свароже, пильно,
Присуди нещасну душу.
Думаю, до себе в пекло
Я його забрати мушу.
– Ні, не вийде, – Чур промовив. –
Поспитайтесь у Ярила:
Він покликав цього хлопця
Не назавжди, а для діла.
А до того ж, – Чур всміхнувся, –
Він зміїні роги має,
А тому від нас на землю
Коли схоче, хай вертає.
– Ти поглянь, – Мара гукнула, –
Як це він без допомоги
Сам додумавсь до такого
І добув зміїні роги?
Мовчазний стояв Добриня
Перед вишніми Богами.
Ті ж з веселої пригоди
Розважались за столами.
– А то правда, – Пек сміється, –
Що була така халепа
З жінкою і чоловіком
В вашім селищі далекім?
Чоловік той був ледачим,
На дуді умів лиш грати,
Тож доводилося жінці
На собі весь двір тримати.
На базар пішли в неділю.
Поки жінка торгувала,
Чоловік нажлуктивсь пива
І заснув, аж шапка впала.
Час прийшов іти додому.
Жінка піднімає мужа
Та кладе собі на плечі
І несе, хоч крекче дуже.
Переходять ось болото.
Зупинилася нещасна,
Просить сили у Мокоші,
Щоб в болото не упасти.
Ну, Мокошу всі ми знаєм,
За жінок вона горою!
Жабою зробила мужа,
Квака й досі над водою!
– То ще що, – сміється Морок. –
Я колись зайшов до хати,
Де пекла млинці ґаздиня,
Й милостиню став прохати.
То вона млинцем на лавці
Спершу пил повитирала,
А тоді мене, як старця,
Тим млинцем почастувала.
Я на поле, де пшениця!
А Сварогове творіння
В ті часи ще колосилось
Аж від самого коріння.
Став я шмульгати колосся,
Щоб зосталась бадилина.
Коли це завив собака —
Жаль зробилося тварину.
Залишив я для собаки
Колосок на самім крайку.
І з тих пір гризуться люди,
Бо їдять собачу пайку!
Вітродуй розреготався,
Той, що вусом бурю сіє:
– А такої приповідки
Ще ніхто із вас не знає.
– Це було в ту давню пору,
В те всім пам′ятнеє літо,
Як Дажбог слов′ян-онуків
Розселяв по всьому світу.
Чоловік зайшов в повітку,
Щоб попорати худобу.
Бачить – дятел десь узявся,
І довбе волові лоба!
Чоловік той за сокиру,
Б′є – і волика вбиває.
Дятел пурхнув від сокири
І під стелею літає.
Чоловік за ним метнувся,
Упіймав прокляту птицю
І питає в жінки ради,
Як за волика помститься.
Жінка птицю помастила
І веліла чоловіку,
Щоб ковтнув живцем він дятла
За цю шкоду превелику.
Той ковтнув. А дятел в шлунку
Вихода почав довбати.
Чоловік кричить: – Рятуйте! –
Біжить жінка помагати.
– Стань-но, – каже, – навкарачки,
Подивлюся, що тут сталось.¬
Зирк – а дятел довбе дірку
Там, де ноги починались.
То вона взяла сокиру,
Цюк! – і зада розрубала.
І зади в людей відтоді
Всі роздвоєними стали!
Тут Добриня: – От цікаво,
Чи була б тобі охота
Так сміятись, аби жінка
Розрубала твого рота!
Підхопилася Мокоша
І Добриню заступила:
– Ти не сердься, Вітродую,
Він не зна твоєї сили.
А Ярило посміхнувся:
– Вітродуй свого діждався.
Чи такого від людини
Ти почуть не сподівався?
Смертні ж, бач, бувають різні…
Але годі уже сміху.
Погукав я хлопця в Вирій
Не для вашої потіхи.
І Добриню із бенкету
В свій палац повів Ярило,
А Боги, знай, розважались,
Їм історій вистачало.
Глава 4. Ярило.
Якось раз забрав Ярило
В селищі людськім дівчину
І подався геть за обрій,
В дім привівши, як дружину.
Брат, почувши, що гукає,
Просить помочі сестриця,
Вслід помчав за Сонце-Богом,
За наругу щоб помститься.
Йшов та йшов. Не стало хліба.
Він найнявсь пшеницю жати.
За копу хотів хлібину
В господаря заробити.
Не нажав і трьох снопів ще –
Сонце сіло, ніч настала.
Так голодному нічого
За роботу й не дісталось.
У мірошника тоді він
Борошна тарілку просить.
Вітродуй подув із жарту,
І те борошно розносить.
Ліг тоді він спать голодний.
Нишком Дюдя тут підкрався,
Лихо й годі, бо до ранку
Відморозив хлопцю пальця.
Та на ранок по драбині
Виліз хлопець до Ярила.
Той якраз ходив по небу,
Тож сестра його зустріла.
Брату так вона сказала:
– Не здолати тобі Бога.
Перебудь в льоху до ночі,
Як засне – втечем від нього.
Як задумали – зробили.
Та коли по небу бігли,
Вітродуй і Дюдя лютий
Сестру й брата перестріли.
Не на жарт брат розлютився,
Ухопив обох за чуба,
Став їх бити, що червоним
Аж зробилося півнеба!
Потім ще спалив драбину,
Як спустився до оселі.
І над Богом, над Ярилом,
Посміялися, веселі.
Вітродуй надмухав хмари.
Уперіщив дощ на хати.
Дюдя холодом притиснув,
Що померзли всі ягнята.
А Ярило встав уранці
І не лагодив драбини,
У село із неба стрибнув,
Був у хаті за хвилину.
Роззирається навколо,
Ладен все вогнем спалити!
Брат сестру сховав від нього,
Ночвами устиг накрити.
– Що під ночвами ховаєш? –
Хлопця запитав Ярило.
– То свиня, вельможний пане,
То свиню ми там накрили.
– Хай і так, – Ярило каже,
Та й подався геть з світлиці.
Брат підняв потому ночви…
Там свиня замість сестриці!
І заплакав над сестрою
Брат у відчаї великім.
Воювати не під силу
Проти Бога чоловіку!
Глава 5. Дари Ярила.
Дах на Сонцевім палаці
З золотої черепиці,
Із тонкої міді півень
Крутиться вгорі на шпиці.
Ставні різьблені на вікнах,
В золотих розводах стіни,
Сходи срібні, а на дверях,
Наче кров, горять рубіни.
У палаці килимами
М′яко встелена підлога.
Стіни розписом покриті
Із життя Ярила-Бога.
Коляда он йде у плавні
Сонце-Божича родити,
А Мара біжить за нею,
Мчить, щоб Божича убити.
Ось зображення наступне –
Стрітення Зими і Літа,
З кригою Зима, зі снігом,
Літо ж в травах та у квітах.
Ще малюнок: діти Пека
Сонце догори штовхають,
Смалені лежать обабіч,
А нові все підлітають.
Далі кольори веселі:
Ген Мара десь полетіла,
На землі весна настала –
Народився Бог Ярило!
Та без радості Добриня
На все те з-під брів дивився.
Сміх Богів над чоловіком
До цих пір йому вчувався.
На людську його образу
Бог Ярило не зважає.
– Глянь, Добрине, це для тебе! –
І дари свої виймає.
Каже далі: – Темні сили
Вже готуються до бою.
Їх ніяк не переможеш
Лиш відвагою людською.
Тож візьми ось булаву цю.
Від її удару ворог,
Бог то буде, чи людина,
Враз розсиплеться на порох.
Якщо прийдеться сховатись –
То в пригоді шапка стане.
Ти надінь її, і недруг
Тебе бачить перестане.
Сонечко іще дарую.
Ця комаха невелика
Шлях покаже, де в полоні
Жде тебе давно Яринка.
Глянув на дари Добриня,
До Ярила повернувся
І пречемно, аж у пояс
Богу Сонця уклонився.
І промовив: – Щедру жертву
Принесу тобі я в храмі,
Але маю власну силу,
Щоб боротись з ворогами.
То ж спасибі, та не буду
Зброї я твоєї брати. –
Став Ярило проти хлопця
І не знає, що казати.
– Сонечко, – додав той, – лишу,
Хай показує дорогу. –
І тоді Ярило мовив:
– Ти б сподобався Сварогу!
На Добрининій долоні
Підняла комашка крила,
І пішов туди Добриня,
Куди сонечко летіло.
Глава 6. Бій Перуна з Мороком.
Морок, темних сил господар,
Як Ярило зник в палатах,
Ворога лиш мав одного,
Котрий міг його здолати.
То Перун був. Проти нього
Морок Пека посилає.
Пек вертлявий сів на скелю
І з Перуном розмовляє.
– Кажуть, ти стрілець славетний,
Ну-бо ж, вціль мене стрілою.
Тільки думаю, що Вирій
Посміється над тобою.
Мовчки лук свій піднімає
Бог Перун, і блискавиця
Б′є у скелю, та в печеру
Пек встигає схорониться.
А за мить він знов на скелі
Догори ногами скаче.
– Може, ти сліпий, Перунцю?
Може, ближче стати хочеш?
І тоді Перун за Пеком
У печеру аж погнався.
Пек під землю провалився,
А Перун один зостався.
Мороку ж цього і треба!
Підлітає він до скелі,
Замуровує Перуна
Від підлоги і до стелі!
Ще поставив на сторожі
Велетнів Магога й Гога,
Наказав не підпускати
Й на версту сюди нікого.
Тут дорогою Добриня
Вслід за сонечком прямує.
Загарчали Гог з Магогом –
Він іде, немов не чує.
– Пропустіть мене, – говорить,
Зупинившись перед ними.
Ті до нього: – Не пропустим! –
Він здвигнув лише плечима.
І зчепилися руками,
Закрутились в бійці лютій!
А Перун сидить безсилий,
В скелі Мороком закутий.
Приловчився ось Добриня,
Велетня схопив за ногу,
Піднатуживсь – і на землю
Повалив таки Магога!
Далі з Гогом попід руки
Один одного здушили.
Заволав від болю велет –
У Добрині більше сили!
Кинув Гога він на землю –
Затряслася аж землиця!
Раптом чує – допомоги
Просить Бог Перун з темниці.
Мить роздумував Добриня,
Мить Добриня повагався,
А тоді звернув до скелі,
І до Перуна озвався.
– Зачекай, – гукнув до нього. –
Як звільнить тебе, я знаю.
Морок тішитись не буде
Перемогою своєю.
І подався до болота,
Щоб розрив-траву добути,
Щоб розрив-травою скелю
Неприступну одімкнути.
Відшукав, де черепаха
Яйця у пісок відклала,
І загородив гніздо їй
Із верби гіллям довкола.
Черепаха добре знала
Чари трав усіх на світі.
До гнізда свого вернулась
Із розрив-травою в роті.
З-за кущів Добриня скочив,
Відібрав траву-чаклунку
І назад побіг до скелі,
Де Перун ждав порятунку.
Ось уже розрив-травою
Він до скелі доторкнувся.
На очах Добрині камінь
Затріщав і розколовся.
Вилетів Перун з темниці
І, промчавши повз Добриню,
Вслід за Мороком погнався,
У шаленій люті ринув.
Морок кинувся тікати,
А Перун метає стріли!
Смертоносні блискавиці
Через небо все летіли.
Темний Бог тікає з неба,
В ліс, за дерево сховався.
Блискавиця б′є у дуба –
Лиш один пеньок зостався!
Темний Бог в село тікає
І від страху весь аж мліє.
До старійшини тікає,
Прямо в хату до Гордія.
Лучить блискавка у стріху.
Вибіга Гордій із хати,
А у нього за плечима
Заховався Морок клятий.
Бог Перун немилосердно
Розпанахав навпіл хмари,
Разом з Мороком Гордія
Блискавицею ударив!
Чорний Морок стік на землю,
На землі застиг смолою.
А старійшину у Вирій
Взяв навік Перун з собою.
Глава 7. Дракон Василіск.
Темний ліс навколо річки,
Місяць дивиться у воду,
А на березі русалки,
Чарівні усі на вроду.
Ті гойдаються на гіллі,
Ті зелені чешуть коси…
Ось побачили Добриню.
– Потанцюй із нами, – просять.
– Гарні ви, – Добриня мовив, –
Погляду не відірвати.
Але жаль, красуні милі,
Не виходить танцювати.
– Далі стежки тут немає! –
Чується дівочий регіт.
Глянув хлопець, а із річки
Виплива дракон на берег.
Тулуб жаби, хвіст зміїний,
Голова, немов у півня,
А як вибрався на берег –
Втричі більший, ніж Добриня!
Звалось чудисько Василіск.
Цей дракон стояв на чатах,
До Мари стеріг дорогу
Щировіддано і свято.
Шепче тут одна з русалок:
– Як живим зостатись хочеш,
Голову схили додолу,
Не дивися йому в очі.
Проказав дракон сердито:
– Грати будемо у кості.
Коли виграєш у мене,
То уб′ю тебе від злості.
А якщо ти невезучий
І підряд сім раз програєш,
То уб′ю тебе, бо, значить,
В кості грати ти не вмієш.
І сказав йому Добриня:
– Грай з русалками, драконе,
Я ж не буду спокушатись,
Бо немає часу в мене.
Ще й зухвало глянув в очі!
Розлютило це дракона,
Хлопця лапою ударив –
В землю вбив аж по коліна.
– А тепер, – промовив хлопець, –
Черга бити вже за мною. –
І Василіска ударив
Кулаком, як булавою.
Впав дракон. Відколи й світу
Так його іще не били!
Впав дракон і підвестися
Не було вже в нього сили.
Перелякані русалки,
Чарівні усі на вроду,
Закричали й пострибали
Прямо з берега у воду.
До Мари дорога вільна!
Засміявся хлопець радо,
Бо остання перешкода
Залишилася позаду.
Сонечко, мала комаха,
Над Добринею знялося…
А уже до сходу сонця
Зовсім мало зосталося.
Глава 8. Приворот-зілля.
Зла Мара Ягу до себе
У хатину погукала,
Просить бабу, аби зілля
Для Добрині зготувала.
Та такого, щоб у хлопця
Світ затьмарився від чарів,
Щоб в Мару він закохався,
Щоб Марою тільки й марив!
Баба хутко ловить жабу
Найжирнішу на болоті,
В мурашник кладе і скоро
Забирає звідти кості.
Із кісток відвар зробила,
Додала ще трав, коріння.
Стало зілля приворотне
В казані після варіння.
Ось за сонечком Добриня
В двір заходить, заморився.
Глек стоїть коло криниці…
З того глека він напився.
Тут Мара його стрічає.
І в цю мить стається диво:
Бачить хлопець не потвору,
Бачить хлопець красну діву!
Мовчки йде за нею в хату.
Там об кліть Яринка б′ється,
Та Добрині не до неї –
До Мари лише сміється.
– Порятуй мене, Добрине, –
Просить дівчина із кліті.
Він з Мари очей не зводить,
Він забув про все на світі.
Простягає руки хлопець,
А Мара тікає, підла:
– Я любити тебе буду,
Як вогню добудеш з пекла!
Тут і Пек з′явився поруч,
Для Добрині проводжатий,
І пішов за ним Добриня,
Зіллям-варевом заклятий.
Довго брів він так за Пеком,
Ні сумний, ані веселий.
Бачить яму ось бездонну
Посередині пустелі.
Раптом злива почалася!
Це Мокоша-Берегиня
У пустелю дощ наслала,
Щоб закляття знять з Добрині.
До дощу лице підняв він,
Посміхнувся в небо хмарне.
Вже вода жива змиває
Привороту зілля чорне!
І прозрів від чар Добриня,
Коли став на краю ями!
Тільки пізно – Пек штовхає,
І летить він в пекло прямо.
Глава 9. Рахмани.
Під землею протікала
Неширока темна річка.
З берегів обох сплелися
Над рікою дві вербички.
То була ріка незвична.
Хто хоч пальця вмочить в воду –
Враз минуле все забуде,
Хто він і чийого роду.
По гілках на той бік хлопець
Переліз і озирнувся.
Розплелись позаду верби,
Щоб назад не повернувся!
Навкруги земля пекельна,
Спека дошкуля нещадна,
Звір не бігає по лісу,
Не щебече пташка жодна.
Проживали тут рахмани.
Вже Добриню й обступили,
Кожен в півлюдського зросту,
Але в сім раз більше сили.
Не розводять бджіл рахмани,
Щоб меди собі варити,
Не уміють із заліза
Плуг і серп собі зробити.
Ні домівок, ні одежі,
Золота нема і срібла.
Плід землі – то їхня їжа,
А вода – що в горах бігла.
До Богів своїх в молитвах
День і ніч вони проводять,
А Боги для них – то люди,
Що вгорі над ними ходять.
Загукали до Добрині:
– Підеш в гори разом з нами,
У гірській печері станеш
Поруч з нашими Богами.
Прийде день, коли по річці
Припливуть з людського світу
Писанкові шкаралупи,
Розмальовані, мов квіти.
Знак такий дають нам люди,
Що настав уже Великдень,
Що родився Сонце-Божич!
Ми тоді святкуєм тиждень.
Ми тоді тобі як Богу
Жертви принесем багаті.
Ти судить рахманів будеш,
Будеш милувать-карати.
З річки забуття нап′єшся,
Щоб твій суд став безстороннім,
Замість серця вложим камінь,
Щоб твій суд був справедливим.
– Ні, – відмовив їм Добриня. –
Я, мабуть, не вартий шани,
Бо лишатись тут навіки
Я не думаю, рахмани.
Розлютилися рахмани,
До Добрині підступили,
Щоб присилувать, за руки
Міцно хлопця ухопили.
Розлютився і Добриня
Та напружив дужі м′язи,
І рахмани в різні боки
Покотилися всі разом.
Підвелися, стали колом,
А бояться нападати!
Кличуть спішно допомогу –
І з′явився Пек рогатий.
Посмішка скривила рота,
Блимнули червоні очі:
– Може, смертний цей зі мною
Позмагатись в силі хоче?
Ухопив Добриня Пека,
Ухопив у руки сильні!
Раптом Пек зробився птахом,
Пурхнув вгору з рук Добрині.
А тоді згори мотузку
Хлопцю опустив на спину,
Завихрив навколо нього,
Спеленав, немов дитину.
Ще й рахмани навалились
Злому Пеку на догоду.
А один побіг до річки,
Принести непам′ять-воду.
Не порве Добриня пута,
Лиш кляне на чім світ Пека,
Та себе кляне, що впився
Приворотним зіллям з глека.
Глава 10. Чур.
В пекло для Богів дорогу
Сокіл-Род велів закрити.
Тільки Чур без перешкоди
Міг до Пека проникати.
Із усіх Богів і смертних
Він один, заступник роду,
Невразливим був для річки,
Що несла непам′ять-воду.
Погукав Ярило Чура,
Гнівно свариться на нього:
– Як ти міг у небезпеці
Хлопця залишить самого?
Буркнув Чур на це сердито:
– З тим Добринею морока.
То він сам усіх здолає,
То рятуй його від Пека.
Відповів йому Ярило:
– А хіба тобі байдуже,
Що сміятиметься Вирій,
Як Мара нас переможе?
Чи злякався, може, Пека? –
Чур лише знизав плечима,
Лису голову почухав
Й зник, мов привид, за дверима.
А за мить був під землею,
Став нещадно Пека бити.
Затряслись долини й гори
І на цім, й на тому світі!
З криком Пек перетворився
В мишеня мале, проворне.
Чур за ним перетворився,
Став котом великим, чорним.
Мишеня враз стало птахом,
Горобцем у небі в′ється.
Обернувся Чур на кібця
І за горобцем женеться.
Шаснув Пек тоді в болото,
У воді, мов жаба, квака.
Чур в лелеку перекинувсь,
Дзьобнув жабу той лелека.
Ухопив, хотів ковтнути.
Затрусився Пек від страху:
– Не чіпатиму довіку
Ні тварину, ні комаху!
Не пуска лелека жабу.
Знову Пек благає Чура:
– Не чинитиму зла людям,
Обіцянка моя щира!
Лиш міцніше стис лелека
Жаб′ячу зелену спину.
– Добре, – Пек сказав нарешті. –
Забирай свого Добриню.
Свиснув, плеснув у долоні –
Із Добрині пута спали,
Розлили рахмани воду,
Що з ріки йому набрали.
Підхопився він на ноги,
Та не встиг моргнути оком –
Бачить поруч не рахманів,
Чура бачить разом з Пеком.
Чур йому: – Забрів ти, хлопче,
В край, з якого не вертають,
Річку забуття ні смертні,
Ні Безсмертні не здолають.
Та на цей раз тебе мушу
Врятувати, дай-но руку,
Ухопись міцніш за Чура,
Притулись до мене збоку.
А Добриня замість того
Став до Пека підступати:
– Не забув, що мені з пекла
Велено вогню дістати?
– Добре, добре. – Пек підскочив,
Посадив обох на спину,
І з Добринею та Чуром
Над пустелею полинув.
Прилетіли ось до моря.
Море те – огненна лава,
І від нього на півсвіту
Піднімалася заграва.
Безліч літ пройшло відтоді,
Як це море появилось.
З отвору, як око миші,
Спершу з надр воно сочилось.
Та все далі розливалось,
Розливається і досі.
Чур з Добринею спинились –
Жар пекельний смалить коси!
Скочив Пек в вогненну лаву,
Весело почав пірнати.
Тріпнув пальцями на берег –
З бризок стали бісенята.
Застрибали круг Добрині,
Наче козенята дикі,
Смикають його за ноги,
Хихотять і кривлять пики.
Тут і Пек несе Добрині
З моря цілий глечик жару.
Підморгнув до Чура: – Міцно
Закохався хлопець в Мару!
Чур на те не посміхнувся,
У розмови не вдавався,
Підхопив на руки хлопця
Та із пекла геть подався.
Глава 11. Мара у пастці.
Посвітлішало у лісі.
У ранковому серпанку
Вже видніються дерева,
Недалеко вже до ранку.
І сказав Добриня Чуру:
– Маю я свою задумку,
Як з Марою поквитатись,
З кліті визволить Яринку.
Потім так сказав Добриня:
– Полети до Перуна ти,
Нагадай, як я темницю
Допоміг йому зламати.
Хай тепер мені поможе:
Зробить зиму серед літа. –
І повідав далі Чуру,
Як Мару звести зі світу.
Чур до Перуна помчався
Зі словами від Добрині,
А Добриня до Мари йде,
В глечику несе жарини.
Ось Мара стрічає хлопця.
Посміхнулась йому мило,
Посміхнувся й він до неї:
– Я приніс, що ти просила.
А тепер за цю роботу
Зваж і на моє прохання:
Вдвох до озера ходімо,
Де купаюсь я щорання.
– Як захочеш, – та говорить. –
Полюбляю й я купатись,
Ще й наввипередки можу
Із тобою позмагатись!
Бог Перун принишк на небі,
Коло нього Холод-Дюдя.
Дивляться: Мара й Добриня
Вже до озера підходять.
– А давай, пірне хто глибше? –
Хлопець став Марі казати.
– Що ж, давай, – Мара регоче. –
Можу я й до дна дістати.
І сама пірнула перша.
Тут Перун пускає в діло
Дюдю, щоб дихнув морозом!
Крига озеро покрила.
Затряслась Мара від люті,
Б′ється в кригу під водою.
Мчить Добриня до Яринки,
Ніг не чує під собою.
Кліть зламав, схопив на руки,
На слова часу немає,
Розвидняється у лісі,
Скоро півень заспіває.
До села біжить Добриня,
А в Яринки на долоні
Знов горить і не згоряє
Цвіт, як полум′я червоний.
Глава 12. Смерть Добрині.
Б′є Мара об кригу люто!
Крига тріщинами вкрилась,
Ще зусилля – і Мара вже
Із-під льоду появилась.
Виросли за мить на спині
В неї велетенські крила.
За Добринею над лісом,
Повна гніву, полетіла.
– Ти тікай, – Добриня каже, –
Я закрию їй дорогу!
– Ні! – відказує Яринка
Й щиро молиться Дажбогу.
– Утікай! – кричить Добриня,
Повернувшись до Ярини, –
Утікай, бо хто розпалить
Вогнище із цвіт-жарини?
А Мара уже над ними,
А Мара уже регоче,
Розпростерла дужі крила,
Втікачів зловити хоче.
Озирнувсь навколо хлопець,
Щоб вхопить дубця якого –
Ні дубця, ні каменюки.
А Мара вже біля нього!
Тут Дажбог – чи встигне тільки? –
Довжелезний меч виймає,
Б’є з-за хмари – меч зломився,
Та Марі крило відкраяв.
Із одним крилом лишившись,
Зла Мара навколо себе
Вихором враз закрутилась,
Вихором з землі до неба!
Завертілася шалено
І по селищу помчала,
Повалила там дерева
І дахи порозкривала.
У страху ще сонні люди
З хат своїх повибігали,
На чолі з волхвом старезним
За Добринею всі стали.
Волхв вкладає хлопцю в руки
Давню селища святиню,
Ніж жертовний, і тепер в них
Вся надія на Добриню.
Як Мара на ніж наткнеться –
Вихор щезне в трясовинні,
Але з рук ножа як вирве –
То кінець селу й Добрині.
Проти вихору стає він,
Ніж стромляє дужо в землю.
Раптом хтось плеча торкнувся –
Бачить хлопець свою Долю!
– Відпусти ножа, Добрине, –
Просить Доля зі сльозами. –
Підем в ліс, покинь людей цих,
Що сміялися над нами.
Довго жить тобі судилось,
Звірів у сильце ловити… –
Відповів Добриня: – Доле,
Я не можу відступити.
І щосили, аж до болю
За руків′я сам держиться.
Чи здола Мара Добриню,
Чи об ніж отой спіткнеться!
Налетів на хлопця вихор
І не видно вже нічого,
Лиш уся земля навколо
Стала кольору рудого.
Вихор щез. Як пил улігся,
Закричали всі від жаху:
Від Добрині тільки руки
Залишились серед шляху.
Руки міцно за руків′я
Досі ще ножа стискали,
А Мара, на ніж наткнувшись,
Розлетілась і пропала.
– Недаремно він загинув! –
Між людьми пронісся гомін. –
Подивіться, загорілось
Знову вогнище у храмі!
І до капища побігли.
Там Яринка плаче тихо,
І горить вогонь священний,
Захищаючи від лиха.
На краю села десь півень
Весело прокукурікав,
Новий день в селі почався,
Як було це і одвіку.
У капище поселяни
До Богів прийшли з дарами,
Та Купайла святкували
Біля храму за столами.
Був там мед хмільний і пиво,
І столи від страв ломились,
І до пізньої до ночі
Танцювали, веселились.
Глава 13. Вирій.
В темнім небі зорі світять,
Пробиваються крізь хмари,
Віз і Квочка, і Чепіга,
Пасіка й Волосожари.
Поміж ними Шлях Молочний,
Шлях пташок і душ померлих,
Слід Священної Корови
В Вирій, край Богів Безсмертних.
Там стоїть Прадуб незрушно,
В нім – життя всьому земному,
Золота на ньому ряска,
Із перлин роса на ньому.
У гіллі рояться бджоли,
Під гіллям бобри й лисиці,
А з роси, що пада з Дуба,
На землі стають криниці.
Сокіл-Род сидить на Дубі,
В′є гніздо, перевиває,
Хто заглянув йому в очі –
Твердість в серці відчуває.
Коло Дуба Алтар-камінь.
Із-під нього незнищенні
Зерна пагони пускають
Навзамін сухим зелені.
Яблуня росте крислата
З молодильними плодами,
Джерело води живої
Б′є з-під кореня ключами.
У гаю, що над рікою,
Щебетання стоголосе.
Це сюди пташки тікають,
Як зима лютує в лісі.
Поміж птахів людські душі
На гілках сидять у гаї,
Без турботи, у спокої,
Вже навік у цьому краї.
А душа Добрині щира
Розмовляє із Сварогом.
Поруч Чур стоїть, Ярило,
І Перун стоїть з Дажбогом.
– Відпустіть, – промовив хлопець, –
В світ земний ще на хвилинку.
Залишилась в мене справа –
Подарунок для Яринки.
Відповів Сварог, всміхнувшись:
– Просиш, хлопче, ти немало.
В нас у Вирії одвіку
Ще такого не бувало.
Та, однак, ще й не бувало,
Щоб зборов хто свою Долю.
То ж до ранку дочекайся,
Вранці взнаєш нашу волю.
Глава 14. Сонячний зайчик.
От і новий день почався.
В небі журиться хмаринка,
Бродить лісом безутішна
І заплакана Яринка.
Сумно в лісі без Добрині,
Звіру й птаху сиротливо.
Сумно річці без Добрині,
Очерет шумить тужливо.
Стежка, де ходив Добриня,
Сумно шелестить травою,
Човен, що зробив Добриня,
Зажурився над водою.
І курінь, де спав Добриня,
Пусткою стоїть без нього.
Гойдалка з вербових гілок
Розгойдалась ні для кого.
Між дерев іде Яринка,
А куди – й сама не знає…
Раптом чує: хтось у лісі
На ім′я її гукає.
Озирнулась – і не вірить!
На поляну, на осоння,
Із-за явора виходить,
Посміхається Добриня.
Підійшов, узяв за плечі,
Подивився в очі пильно:
– Щоб ти знала, в цьому лісі
Вже гулять мені не вільно.
До заходу лише сонця
Бог Сварог, володар неба,
Зважив на моє прохання,
Відпустив мене до тебе.
Тільки з того не печалься,
Я прийшов, щоб буть з тобою.
Стану я зеленим дубом,
Білкою в дуплі рудою.
Ти мене в маленькій пташці
І в кущі густім ліщини,
І в траві, і в очереті
Будеш бачить щохвилини.
Розчинюсь я у росинці,
У воді і у повітрі,
Буду запахом полину
І кульбабою на вітрі.
Каже дівчина: – Не хочу
Ні кульбаби, ні полину.
Я з тобою бути хочу!
Чи навіщо ти прилинув?
– Ось навіщо, – хлопець мовив,
З-під поли дістав гостинця,
Витяг сонячного зайця
І віддав його Яринці.
Засміялася Яринка,
Коли зайчик їй на плечі
Скочив, зовсім наче справжній,
Тільки жовтий і гарячий.
Хлопець каже: – Ще намисто
Із росинок осьде маю.
Ще на гойдалці вербовій,
Якщо хочеш, погойдаю.
І тоді вінок Яринка
На чоло йому наділа.
А згори до них всміхався
Ярий Бог слов′ян Ярило.
К І Н Е Ц Ь .
|
|
|
не сподобалось сподобалось дуже сподобалось |
|
|
