Меч горизонту розпанахав сонця плід навпіл -
Сік бризнув, черленивши обрус неба.
Вона скрадалась, що й не шелеснув поділ...
Лиш серце - в ребра...
А Всесвіт-дерево обтрусить зір плоди -
У кошик нагортай бажання стиглі.
Ніч усмішкою-місяцем-з-під-паранджі
вабливо зблисне...
І тілом теплим поневолить, кине в жаровир,
За стогоном спливе в зітхання ніжне...
Але коханка, щойно свиснуть жайвори,
квапливо зникне...
