Невже немає в світі долі,
Що Душу сонцем зігріва?
На самоті, як біс у полі,
Сумую, наче нежива.
Зрання прокинешся, буває,
А на очах гидкий той жах,
Що знищує усе ласкаве,
Усе приємне в теплих снах.
Удень – незгоди та бажання
Піти б та зникнути навік.
Вночі примариться питання:
«А може кинути цей світ?»
Іду по вулицях, блукаю,
Там люди сірі, в них пітьма…
Давно нічого не шукаю
Бо світлої Душі нема…
