Дзвінок у двері: "дін-дон"
Підходжу ло них, а то дзвенів телефон.
Піднімаю трубку, а там стоїть дядько
І каже: "Пацан, а чи дома зараз батько?"
Я кажу, що ні, та тут же двері відкриваю.
Тут він падає вниз, та чомусь довго не спливає.
Відчуваю- не втонув, а тільки дивиться на поле;
Викриває все, все бачить, мовби тіло голе,
Ніби застав якусь красуню в "убірній кімнаті",
Не соромиться її, мовби був їй рідний тато.
Розглядає, виглядає кожен горбик, кожну ямку,
І не думає, що це не лізе вже ні в які рамки.
Далі дивиться, і бачить не лише груди, але й душу;
Дівча ж бо мов приковане, із місця не зрушить.
Її щось виїдає- жадібно й жахливо,
Виїдає зсередини, п'є, немов холодне пиво,
До дна допиває, і майже захлинувся;
Зігнувся, ще трішки й він би задихнувся,
Вишневу кістку проковтнув, та вона шлунок забиває,
Знову дихнув, та дуже швидко втікає;
Ось уже вона не бачить його силуету-
Він біжить, мов метеор, летить, немов комета.
Майже чути- він пливе, він випливає з думок,
Закриває знову щільно їх замок,
Забігає у провід слів людських,
Уже не слухає їх, біжить тепер від них;
Стирає з пам'яті її, мене із пам'яті стирає.
Дуже хоче думати, що вже НЕ ПАМ'ЯТАЄ.
Краще б не бачив чужого, не забуде того дияволок.
Та раптом лунає дзвінок... Будильника дзвінок;
Ростворяється в повітрі, зникає мужик.
Я просинаюсь, я знову чоловік.
