так мало по суті, так мало відвертих висловів,
як сліз несвідомих, немов на подушці випотин, -
ми так і не взнаємо, за що нас з раю вислали,
одначе без відкупу мусимо чашу цю надвоє випити.
ти тільки мене не обмінюй на бали, неначе в канторі,
вкрадаючись в рейтинги, творячи штучну заміну рятункові, -
від цього ще гірше, бо краплю отрути, не краплю камфори
вливають твої голоси у совісті вуха протуркані.
ти тільки мене не оцінюй у світлі своїх категорій,
не будь трунарем, що байдужно знімає провину, як мірку,
допоки існує оте несказанне, залите венозним кагором,
уся ця складна матерія, все, що тонке, що мікро-,
все те, що безбожно рветься від мене на півдорозі,
коли ти сидиш із обличчям незрушним, неначе на смерть приречений,
коли напівсном розпливаються змучені риси,
гострі й до болю дорослі,
не в силі сліпій траєкторії руху і часу перечити.
ти спиш, і невимкнений плеєр уже по черговому колу
намотує в темний клубок сновидіння з дурними надіями,
і стиснені пальці вриваються в постіль жестом тупої покори
чи долі, чи рані, яку ненавмисно тобі заподіяно.
бо, sunshine, так і трапляються всі нелегкі прозріння,
і всі віртуальні посвяти, запущені в безвість постами,
таки осідають у чорному руслі ріки летаргійною рінню
і зрештою - зовсім як люди - у те обертаються, з чого постали.
