Я піднімаюсь вгору, сил немає,
а до вершини пару кроків лиш,
та впевненість, що я дійду тримає,
хоч просять знизу:
– Не іди, облиш.
Ми за тобою вже іти не можем,
вже край прийшов для тіла і душі.
Нас п’ятеро, але стомився кожен,
терпіння наше також на межі.
Молю, благаю:
– Нам зосталось трішки,
один, два кроки і ми біля мрії!
Дійдемо, відпочинуть наші ніжки
і виповняться кожного надії.
Стіна повстала враз переді мною,
із білосніжного покладена каміння.
Підняла ситець чорний я рукою,
він закривав прохід у це творіння.
Цей ситець був наповнений повітрям,
рукою відчувала ніжний дотик,
мов Небо огорнуло нас довір’ям,
захований відкрило в серце мостик.
В пещері вже тепер, у середині.
Всі пятеро у лівій стороні.
Навкруг із білого каміння стіни.
Так дивно і так любо тут мені.
Ми стоїмо під стінами півколом,
мов місяцем, а я на правім розі.
Хтось розмовляє з нами – та не словом.
Чогось незвіданого ми є на порозі.
Учення йде до нас, неначе хвилі...
На рівні думки є розмова ця.
Ці коливання нам безмежно милі...
Немає тут Початку і Кінця.
Напроти мене кролик – він Мислитель.
Від нього лине вчення в Небеса...
Та знаю твердо я – це, є Учитель!
Учитель – той, що душі нам спаса.
Цей Вчитель мов туман, є білий весь,
його краї зливаються з повітрям.
Як добре тут!
Тут, ніби Світ увесь!
Без лишніх слів, наповнено довір’ям.
Порозуміння чисте, непорочне,
поміж людьми і усіма звірями.
Прозорий кролик цей – є Світло вічне,
що пролягає між двома Світами.
І знову думаю – як добре тут, як мило!
Поглянула на спутників своїх,
по всьому тілу від усіх світило,
як світить на іконах від Святих.
Мов фарбами мальоване те сяйво.
Відходило воно від мого тіла…
Від ніг, від рук, від голови… – це ДИВО!!!
Скінчився сон.
Я просто день зустріла.
