Вони не повернуться. Їх не оживить салют.
І кічове пір'я гвоздик їм не ляже у крила.
На радіохвилях - луна кумачевих полюдь,
У пам’яті – лиця, війною обернені в рила.
І гуркіт. І дим. І розчахнута навпіл земля.
В’язка мамалига з прокльонів, металу та кишок:
Відтяті кінцівки так само пекельно болять.
Розірване серце так само випрошує тиші.
Сповзали у Лету. Які там, у біса, човни…
Кишіла ріка. Прибували шеренгами трупи.
Стояли вгорі в рукавичках верховні чини -
і хто би сказав, що у них заплямовані руки? Вони не повернуться. Байдуже до буфонад
на людних майданах, що стались аренами цирку,
на страх і на посміх. Вони залишаються над
дітьми, що себе зачинили у ситу Бутирку,
Вони не повернуться. Там спокійніше стократ.
Бридке дежавю - і стискаються знову лещата.
Якби в потойбічнім ефірі крутили парад,
ох як би ж вони прокляли одурілих нащадків…
Ох як би вони, як стіна, піднялись із ріки,
на голови нам ублагавши прозріння й покари.
Вони не повернуть. На часі - скорботні стрічки.
Ошукані й мертві, травою зростають ікари.
