Жили собі надіями, і у вікно вдивлялися
із ранку аж до темені, чекаючи Різдва.
Сніг забарився й віхола.
Старим шукати палиці,
дочовгати аби хоч як, а тіло хай рида.
І гості зупинялися, не знаючи продовження
чи долі, чи веселощів колядників малих.
У небі зорі в’янули, неначе маки скошені,
вітри занепокоєні розмову з кимсь вели
без слів, самими жестами.
І сонце покотилося…
Усі, хто дочекалися, то мали свято й хліб.
І від думок непроханих свербіла все потилиця
із ранку аж до сутінків, і майже сорок діб…
