Найпідступніше те, що зима наступає на п’яти...
Кожен день, як останній і ми – вже не ті, що у серпні.
Скоро скаже «бувай» наш дві тисячі майже дев’ятий,
Ми прокинемось вдома, усе, як і завше, нестерпно…
Найтрагічніше те, що китайська червона троянда
Помирає за лічені миті до двадцять четвертої,
Але там, зараз день, там у сонці купаються Анди…
А мені, як на зло, просто хочеться дуже померти.
Найстрашніше, що відстань – це просто презумпція долі…
Це життя, ах дівча, ну яке ж ти наївне і чисте…
Ми залежимо від звичайнісіньких клавіш, що з болем
Притискаємо пальцями так, що слова з них вибризкують…
Найтрагічніше те, що торкнутися поглядом, віями,
Перетнутись у всесвіті нам, як не схлипуй, не вдасться…
В унісон крізь розірвані лінії часу завиємо
І зустрінемо наш не дві тисячі і не дванадцятий.
