* * *
Будь гордою в любові.
Буду.
А як же бути,
Коли гордість моя ламається,
Наштовхнувшись на твою усмішку?
Будь мужньою в біді.
Буду.
А як же бути,
Коли мужність моя згинається,
Ледь руки твої менш ласкаві?
Будь сильною в розлуці.
Буду.
А раптом —
Розлука завтра?
* * *
Розумію, що чорне — чорне.
Розумію, що біле — біле.
Розумію: треба забути,
Серце згоїти наболіле.
Розумію, все розумію.
Глек розколений краще розбити.
Глек розбити, шматки розгубити,
Тільки треба тебе розлюбити,
А цього я не вмію...
* * *
Хіба прощення просять за любов?
За зраду милосердя теж не просять.
Тільки жалобу довго-довго носять,
Поки троянди не розквітнуть знов.
О жовті квіти — осінь почуттів,
Безмовний листопад надій у серці.
І падаєш — хотів чи не хотів —
Смертельно зранений в одноосібнім герці.
Сам собі свідок. Сам собі суддя.
Сам собі друг і заповзятий недруг.
Поламана любов — найтяжчий недуг,
З якого не буває вороття.
А жовтий цвіт — мов музика вночі,
Знадливо місяць заглядає в очі,
І вітер щось облесливе шепоче,
У туги примостившись на плечі.
За що покута? Жовті пелюстки
Летять за вітром і щезають в полі…
Прощай, любове, як тобі доволі
Простягненої мимохідь руки.
* * *
Од відчаю до надії
Ходить людське кохання.
І бійся, щасливий, повірити,
Що сумніви й муки позаду,
Що дорога попереду рівна,
Пряма дорога до раю.
На тій, на прямій дорозі
Раптом підземний камінь
Стане тобі горою,
І розіб’ється кохання
На дрібні червоні скельця...
Не сподівайся марно
Докупи їх позбирати.
Тобі зостається надія, що,
Може, за тою горою,
За тим приворот-камінням
Знову пряма дорога,
Лукава дорога чекання,
І, може, на тій дорозі
Ти стрінеш нове кохання.
З безсоння
***
А ще учора так безпечно
Цвіли нагідки жовті на балконі:
Мороз і вітер спопелили їх
За ніч одну —
Від учора.
***
Не вгадуй, чи люблю,
Не ворожи,
Прислухайся, як на терезах ночі
Наш учорашній біль,
Розважений, лежить
І затихать не хоче.
***
Ішли косарі
Та й косили траву,
Та й скосили ромашку,
Та й скосили дзвіночок синій,
Незабудки дрібненькі.
Ох, ті косарі,
Як косили траву,
На сльози мені
Не лишили розради.
***
А я до тебе яблука несла,
А ти сказав, що яблука нестиглі,
І взагалі, тобі миліші вишні
І то, либонь, із рідного села.
І розкотились яблука, одне,
Одне-єдине у мене зосталось,
Одне-єдине, стигло-золоте —
Останнє.
* * *
Я прийду з вечірньої зорі
І на її веселім промені
Тобі заграю пахощі сумні,
Навію спомини...
... Каштани падали, все стук та стук,
З віт посмутнілих у мої долоні.
І полились октави білих рук
На зрошені дощем холодні скроні.
Був листопад. Був пізній листопад.
Вітри чуби чесали сивим кленам.
Бродило росами нескошених отав
Кохання наше, пізнє і зелене.
* * *
Як пахли яблука!
(Ти чув їх віщий гук?)
Як пахли — сумно, гірко і тривожно,
Мов говорили, що мені не можна
Бажати ніжності твоїх ласкавих рук.
Як пахли яблука!
І тихо танув час,
Немов за дня надходило смеркання.
Сад шепотів, що не для нас коханя,
Мій дорогий, мій милий, — не для нас…
* * *
Вже осінь тче займисті килими
Незнаних, незбагненних візерунків,
Летких і нестійких, мов поцілунки
Іще далекої, ледь чутної зими.
Лиш перша сивина. І перший сніг.
Уперше пройде поруч, не помітить
Юнак, що, може, щастям стати міг.
І місяць, розгубившись, ледве світить,
І мертве листя струшує до ніг
Із ясенів, із кленів, із беріз…
Лиш на ялинах зеленіє глиця
Та на сосні блищить янтарний слід,
Немов сльоза на постарілих лицях.
О, заспокойся! Осінь — золота,
Бо щедро роздаровує рум'янці,
І туманові покривала вранці
Над світом майорять, немов фата.
* * *
Той перший сніг — як перша сивина,
Той перший сніг — немов пересторога,
Що нам з тобою доля не одна,
Що не одна нам у житті дорога.
А ти сумним прикметам не повір,
Кинь на холодний сніг червоні квіти,
Нелегкою дорогою до зір
Прийди вночі, щоб милую зустріти.
І перший сніг водою потече,
І змиє білу сивину розлуки,
Коли тобі на стомлене плече
Кохана покладе ласкаві руки.
До рук її устами припади —
Нап'єшся з них цілющої води.
* * *
У Києві була така весна!
Прокинулись тополь зелені свічі.
І синє небо глянуло у вічі —
Чи ждана, чи сподівана вона?
У Києві була така весна…
Іще не впевнена на першім кроці,
Немов дитятко, простягала руці —
І голубіла в радості луна.
У Києві була така весна!
А ми її у серце не вбирали.
А ми… Чи не впізнали, чи прогнали?
Ми захлинались хмілістю вина,
І потонула радість у печалі.
У Києві була така весна…
* * *
Не тому, що люблю недосить,
Так тримаюся незалежно.
Тільки ж — осінь, зрадлива осінь...
Обережно! Ох, обережно...
Гірко пахнуть примерзлі квіти.
Як той ранній мороз невчасно!
А у тебе ще вповні літо —
Дощик часто і сонце часто.
А у тебе ще... Грають сурми,
Вичаровуючи світання.
Я люблю. Але як же сумно,
Що осіння любов — остання!
* * *
Я вчаклую іменем своїм
Білий світ, що спрагнув за дощами,
І до тебе в сни прийду ночами
В блискавиці сяйві голубім.
У громів на вогнянім крилі
Вічної жаги візьму неспокій,
Невтомимість, невситимість — доки
День ростиме у нічній імлі.
Виростатиме, немов дитя,
Із любові, з радості, з печалі,
Із надії, з розпачу, з одчаю —
І назад не буде вороття.
Отоді, залишивши страждать
Самого при білому папері,
Назавжди твої закрию двері,
Щоб іще комусь почаклувать.
* * *
Якби не день... Не ті жита,
Де в стиглім шепоті колось
Нам вчулось щось, і почалось
Плестися диво золоте.
Чи мавки гралися, чи ми
Кудись брели і забрели,
Стуливши грішне і святе
В пекучу мить.
А день стогами білих хмар
Нас укривав і чарував,
І заховав себе і нас
Серед століть.
* * *
Ще теплий стогін уст твоїх
Щоки моєї не покинув,
А я вже знову серцем лину
До дальніх відстаней отих.
Усе минає, все іде.
На світі все часу підвладне —
І маювання весняне,
І променисті листопади.
Усе — веселе і сумне.
Забудь мене…
Люби мене!
* * *
За всім шкода...
А день такий ясний!
Останній усміх
Зрадженого літа.
Останній шанс.
Журитись чи радіти?
Останній шанс...
Чи ще одна біда?
* * *
На тім лузі зеленім,
Де червоні лелеки
Стояли тоді на світанні,
Одцвіли уже квіти —
Осінні, печальні, останні.
І лелек вже нема —
Полетіли лелеки у вирій,
Пожовтіла трава,
І печалиться серце за милим.
Чи люблю я тебе,
Чи любила тоді, чи любила?
Може, то нас весна
На червонім світанні дурила,
Ніжну ласку дала
У твої обережні долоні…
А лелеченьки білі були —
Не казково червоні.
* * *
Не жалій мене. Що жалі?
Осінь стукає в серце багрянцем.
У холодній байдужій млі
Одпрощаються журавлі,
Одпечаляться журавлі рано-вранці.
Понесуть на крилах літа.
А літа — за літами!
Осінь в юності золота,
А тепер вона вже не та:
Павутинкою проліта нині осінь над нами.
Не жалій мене. Що жалі?
Твого б смутку теплом доторкнутись
І по літеплу на зорі
Слід на росній зоставить землі,
Щоб із вирію журавлі
Знов додому могли повернутись.
* * *
Поклич — прийду, мов Мавка лісова,
Із глибини зеленого прибою,
Добро чи лихо принесу з собою,
Ніхто не знає, навіть я сама.
Не та мала, що любить Лукаша,
А та, яку вже зрадило кохання,
Вербичка, що не перша й не остання,
Тріпоче, наче зранена душа.
Ні, не лякайся, осені нема.
Розчеше вітер золотаві коси,
А потім запитає: "Хто се? Хто се?", —
На сон заколисаючи, зима.
* * *
Вітер гойдав хмаринку,
на якій примостився місяць.
Місяць хотів поспати,
а хмаринці кортіло гратись.
Вітер хапав хмаринку
за прозоре легеньке плаття,
Вона опиралась-сміялась.
Бризкали сміху краплини,
І там, унизу, під вітром,
сиві вставали тумани.
Ах, як сердився місяць,
повні щоки надувши!
Аж лопнув з одного боку,
утратив свою поважність
І, наче маленький човник,
гойдався на хвилях туману.
І стала хмаринка вітрилом,
а вітер, мов той керманич,
Перебирав вітрилом
і гнав золотавий човник
Далеко… далеко…. далеко…
* * *
О мить — життя! Солодка чи гірка,
Спокійна, мовчазна чи гомінка,
Усмішлива, сумирна чи сумна.
У кожного — своя, у кожного — одна.
Чи радує тебе, а чи болить –
* * *
Зимовий день погас.
Чи не погас? Зотлів. Згорів.
Своїм убогим світлом
Прикрив од темряви
Убогих нас.
Таке життя. Дійшли —
Поріг століття. Ворота. Двері?
Що там — за дверми?
Убогий день з убогими людьми
Шепоче нишком: помирати час,
Зотлієте і, мо’, через віки
Над вашим тліном
Щось заколоситься.
Новітнє жито, чи нова пшениця,
Чи найновіших кукілів гілки?
Схиліться. Схаменіться.
Ще є час.
Зимовий день... Зотлів? Згорів?
Погас?..
* * *
Нам поталанило іще на світі жити
І бачити це небо, ліс і поле,
За щось радіти, за кимось тужити,
Не зраджуй нас, примхлива ненько-доле.
В снігах дороги всі такі пречисті.
У квітах поле — наче наречена.
Ласкаво-звабні солов’їні вісті
Святої Трійці клечення зелене.
І місяць світить. І зоря світає.
Усе це є. Усе це буде, буде,
Поки цей світ про нас ще пам’ятає,
Коли цей світ про нас давно забуде.
Жаль чи не жаль? Чи є за чим тужити,
Поки мої і небо, й ліс, і поле?
Пан чи пропав — спасибі, ненько-доле,
За право це — на білім світі жити.
* * *
От і все. Немов і не було
Тих прощань і зустрічей тривожних.
Сад, як спогад, снігом замело,
І зима поклала переможно
Перший слід на стомлене чоло.
От і все. І все на світі всує:
І кохання, і розлуки біль.
Тож чому тоді вона лютує,
Почуттів гаряча заметіль?
І тривожним болем серце ранить…
Плач, не плач, того уже нема.
А комусь на світі поталанить:
Пролісками розцвіте зима.
