Скрикнула бідна вдова при дорозі:
– Святитель Господній Василій,
Не відкажи ти мені в допомозі
Проти свавілля безсилій.
Захист прошу від начальника міста,
Маєш велику ти силу.
Знести не можу, гірка сиротина,
Утиски й кривду немилу.
Божий Угодник у той самий час,
Пише до нього листа:
– Просьбу настійну створи ти для нас...
Милість – заради Христа.
В мріях щасливих поспішно, вдова
В місто несе це прохання.
Сина Святого не просто слова,
Віри й Любові єднання.
Та не спішить, гордовитий суддя
Сповнити просьбу Василія.
Впевнений він за своє майбуття:
– Їй помогти є не в силі я.
Є ж бо закони, що зв’язують руки.
Мушу постягати дань.
Жінку звільнити і радий би муки,
Не дозволяє мій стан.
Архієрей похитав головою –
Божий Угодник є мудрий!
Давши на бідність, простився з вдовою,
Лист посилає вже другий:
– Якщо ти хотів помогти, а не міг,
Немає ціни доброчесність твоя.
Якщо був у змозі, та не захотів,
Судити прийде Небесний Суддя.
Не за горами той час буде, як
І ти станеш мати потребу,
Схочеш, та тільки не зможеш ніяк,
Угодна Любов лише Небу.
Пророкування збулося невдовзі.
Образи, про здирництво дізнався цар.
Кайдани оділи міцні бідолазі,
Ось це, він отримав у дар.
Тоді-то неправедний начальник міста,
Згадав віщування Святого.
Словам не придав він ніякого змісту,
Не вбачив у тому лихого.
Ледь-ледь піднімаючи руки в кайданах,
Він пише Василію лист:
– Людина ти Божа, я весь є у ранах,
За мене прошу заступись.
Бо слово твоє навіки є Свято!
Причислений я до просящих.
Схились до царя за бідного брата,
Ти можеш завжди – коли хощеш.
Василій Святий не відмовив пропащому.
Цар не відмовив Святому.
Вільний суддя впав у ноги стоящому,
Всьому правдивому в ньому.
Він розшукав знову бідну вдову,
Якої не слухав раніше,
Бо пізнав Істину вже не нову –
Благо робити скоріше.
Бачиш нещасного – постав завжди,
На його місце – себе.
В славі сьогодні, не ждеш ти біди,
Вона ж бо завтра знайде.
Сьогодні перший, а завтра – останній!
Такі мінливості долі.
Жити в добрі?!
Чи у злобі потайній?!
