| © Юліан Сліпецький, 01-05-2010
|
Ну що ж ти так? Не подзвонила,
Що Ти у Львові, що зайдеш.
Тоді десь зникла, моя мила,
Залишила гостей, кортеж.
Я радий, що зайшла, це правда,
Пробач, що чайник вже холодний.
Сьогодні ти прийшла, а завтра
Я знов залишуся самотній?
Що я не сам, ну я ж мужчина,
Мені потрібні ласка і тепло.
Але перед очима завжди Віталіна,
Куди тебе тоді так понесло?
Питаєш, чи малюю? Так, не кинув,
З натури більше, люблю, щоб насправді.
Але не бачив кращу я за Віталіну,
Душею чисту, юну, молоду,назавжди.
Що за портрет? Сестра. Ти не впізнала?
Вона змінилась − пишна і красуня.
Згадай, як ти тоді ридала,
Побила посуд весь й порвала струни.
Приревнувала, потім вибачалась.
Минуле. Так, але цікаве.
Згадай, як під дощем колись кохались,
Тепер ти просиш чаю, а не кави.
Вже хочеш йти? Тримати я не буду...
Колись вже раз пішла, а може полетіла.
І не проси, тебе ніколи не забуду,
Ці поцілунки, і розкішні форми тіла.
Не вибачайся. Вже тебе не зміниш,
Вернутися не хочеш, я це знаю.
Підеш, і знов мене покинеш,
Ти знай, що досі я тебе одну кохаю.
|
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
