“Вибачай і забудь”, –
Наче поштовх у спину,
Як надірваний крик,
Що до серця долинув.
Чи то біль, чи то гнів,
Чи тривожне мовчання?
Як розчахнутий день,
Те поспішне прощання.
Нащо зайві слова?
Опускаються руки.
Зачаю у собі
Терпкий присмак розлуки.
Я не буду благать.
Умовляти не вмію.
Не заплачу – змовчу.
Підійти не посмію.
Я подужаю ніч!
Ще мій ранок настане!
Та чи зможеш ти жить,
Як любові не стане?
Відстань
Хотіла, щоб з напівслова…
А вийшло, немов навмисно…
Я думала – ранній ранок.
Огледілась – надто пізно.
Щоночі стрічала Музу,
А музики не стачало.
Тобі присвятила вірші,
А пісня не зазвучала…
Вторгались до мене в душу
Примари – лихі створіння.
Найдовша у світі відстань –
Взаємонерозуміння.
* * *
Стояла й тихо усміхалась…
Твої вуста.Рука.Чоло…
Отак взяла і закохалась…
Давно такого не було…
Твої бентежно-добрі очі,
І теплий усміх, і хода…
І ще голитися не хоче
Твоя розкішна борода…
Я все про тебе…І для тебе…
Мені зорить твоє вікно
У перехиленому небі
Вже так давно…Давно…Давно…
* * *
Знов безсоння, мов тінь, наді мною стоїть до ранку…
Як розвітрений сад, мов стривожений птах дишу.
У кімнаті моїй чомусь знову тремтять фіранки,
Ніби я, що не сплю і присвяту тобі пишу.
Відчуваю тебе, ніби море…Як грім і спеку…
У нестримності душ – зоревій, що живе в мені.
Ти ж надходиш, як сніг, мій найближчий і наддалекий,
У мій сон, у мій день, у тривоги мої земні.
За тобою іду й непомітно стаю тобою.
І корюся тобі, і перечу…Смішу і злю…
Наддалекий мій друг і такий надблизький до болю,
Ти дивуєш мене…І за це я тебе люблю…
* * *
Я ж до тебе – з душею, з вірою
І уся, яка є, - відкрита…
А любов мою недовірою
Було вбито…
Задля тебе весною слалася
Сон-травою – зумій впізнати…
Тільки ж як то між нами сталося, –
Цвіт прим’ято…
То берізкою я тулилася
Лиш до тебе…
Так, розгублена, й зупинилася
Просто неба…
