Як живеш ти, мій народе?
Як живете, люди?
Ох, не бачили б ви очі, вуха – ви б не чули.
Що питаю.
Коли бачу.
Та все добре чую.
Скільки літ усе бідуєш, я й не підрахую.
Скільки тебе, рідний, топчуть ще така наруга.
Але ти все терпиш, терпиш...
ждеш кінця недуга.
Коли тобі надоїсть бій на виживання.
Коли зміниш на життя усі сподівання.
Що мовчиш до цього часу, коли тебе пхають.
Чому голову схиляєш, якщо тебе лають.
Все, віддавши до останку...
забереш, вбиваєш,
А підлещуючись чужим...
рідного караєш.
Поміняєш рідну маму на мідну копійку.
А єдиненькій дитині кинеш псову кістку.
Тільки почалось життя, а ти себе в яму.
Ще розуму не набрався, вже несеш догану.
Ще не вмієш ти кохати, але ним наївся.
Не навчився ще літати, а вже б приземлився.
То коли ти, любий люде, голову піднімеш?
Коли глянеш ти на себе, коли почнеш думать?
Коли змиєш всю багнюку, хоч навіть із шкірою?
Щоби нове наростало з розумом і вірою.
З добрим серцем.
Гордим духом.
Чистими руками.
Щоб жили! а не терпіли як топчуть ногами!
Мій народе! Люди милі!
Скажіть, як живете?
Ні не треба.
Бачу.
Плачу.
... а ви мовчки ждете...
