Десь-колись, в якійсь країні,
За горою у долині
Жив Іванів син Іван.
Сам, як водиться, з селян.
Мав хазяйство немале,
Жінку з дітьми мав, але
Був від голови до п'ят
Злою силою заклят.
Якось раз у день погожий,
Сам на себе аж не схожий,
Став Іван молоть дурницю:
-Я, - говорить, - мабуть, птиця.
Так і тягне в небеса! -
І скакать почав - Асса!
Діти в сльози, жінка в крик,
Але він до цього звик,
Хвіртка хряпнула в дворі -
Вже Іван наш на горі.
Став над кручею крутою,
Розмовляє сам з собою.
То кляне лиху годину,
То помацає за спину,
Та надіється дарма -
Не було крил - і нема.
Раптом з неба Птах великий,
Чи орел, чи голуб дикий,
Пір'я біле, наче сніг,
Падає йому до ніг.
Здивувавсь Іван. А Птиця,
Чи орел, чи голубиця,
Каже мовою людською:
- Що це сталося з тобою,
Що покинув ти скотину,
Хату, жінку і дитину,
І стоїш тут, на горі,
А не в себе у дворі!
Йван очухався від дива
Й каже їй:- Голубко сива,
Прилетіла ж недарма ти,
Научи мене літати!
Тоскно жить мені, нудьга.
Птиця мовила: - Ага,
Розумію все з півслова,
І порада вже готова:
За горами, за морями,
Як звідсіль іти, то прямо,
На четвертий день ходи
Скеля є серед води.
Як не зіб'єшся з путі -
Все буває у житті -
То під скелею відразу
Прокричи таке три рази:
"Шумба-румба, вовчі кості,
Я прийшов до Чуда в гості.
Хрум-жерум, сліди на стелі,
Створіться двері в скелі!"
Стихне буря враз на морі,
У небесному просторі
Хтось торкнеться срібних струн,
Скеля репне, як кавун,
Над водою міст повисне.
Ти тоді три рази свисни
І прямуй у дім до Чуда.
Там побач, що далі буде.
Птиця тут крилом махнула,
Проти вітру повернула
І розтала, як туман.
Знову сам стоїть Іван.
Ось чи скоро там, чи ні -
Невідомо те мені,
Та й не в цьому казки суть -
Вирушив Іван у путь.
Важко йти було герою,
Бо якби була легкою
Та дорога - кожен з нас
Крила взяв би про запас.
Спав Іван не на постелі,
Подолав аж дві пустелі,
Перейшов дрімучий ліс,
Через гори переліз...
В скорім часі після цього
Вийшов з лісу на дорогу,
Прямо проти камінь-скелі,
Чуда мудрого оселі.
Зупинився і відразу
Прокричав слова три рази,
Як навчила його Птиця -
Двері мусили відкриться.
Він неспішною ходою
По мосту, що над водою,
Йде й заходить, мов у хату,
В скелю ту страшну, закляту.
Там, посеред порожнечі,
Дід сидить, зігнувши плечі.
Борода укрила груди.
Здогадавсь Іван - це Чудо!
Два Дракони трохи збоку
На Івана щулять око,
Слина капає із рота -
Зжерти їм когось охота!
Ще літає поміж них
Птиця, біла, наче сніг,
Славним запахом несе...
Словом, чудо, та і все.
Тут Іван почухав п'ятку
І почав був по порядку:
Мов, літать мені охота,
Хочу вирватись з болота,
І гризе мене нудьга...
Раптом дідова нога
Відділилася від тіла,
Круг Івана облетіла,
По потилиці звезла
І на місце приросла.
Наш Іван гикнув від ляку,
Дід же, спершись на ломаку,
Каже глухо, як у бочку:
- Знаю сам я все, синочку.
Молодців таких чимало
Тут до тебе побувало,
Й кожен, бісова личина,
Просить крил собі на спину.
А тепер дивись, герою:
То не сніг лежить горою,
То, як сніг, біліють кості
Тих, хто падав з високості.
По дорозі до мети
Можеш ти кістьми лягти.
Як впадеш, то вже пробач,
Підеш ящурам на харч.
Я не злий, але ж скотину
Годувать чимсь треба, сину.
Два Дракони загарчали,
В животі в них забурчало
У передчутті обіду.
А Іван і каже діду:
- Не лякай! Кажи, де стать,
Та учи скоріш літать!
Дід на слово це хоробре
Посміхнувся враз недобре,
Потім блискавку рукою
Упіймав над головою
І пожбурив десь за море.
До Івана ж так говорить:
- Ну, то так тому і буть.
Зараз скриньку принесуть.
Златом кована вона,
Не проста, а чарівна.
В ній лежать у павутинні
Три пір'їни журавлині.
Візьмеш їх, та на віконці
Хай просохнуть лиш на сонці,
Потім з жінчиного плаття
Розведи в дворі багаття,
Та подми із-під поли,
І пір'їни ті спали.
Тільки дим полине в небо -
Крила виростуть у тебе,
Не великі, не малі -
Щоб піднятись від землі.
Дід торкнув себе за скроні,
Потім плеснув у долоні,
І, спокійне та просторе,
Раптом збурилося море,
Із морської глибини
На Іванові штани
Хвиля котиться крута,
А на хвилі - скринька та.
Плюнув дід через плече
Й до Івана так рече:
- Але це не все, Іване,
Щоб було в нас без обману,
Знай напевне і достоту:
Перша ніч після польоту
Як підійде до кінця -
Зустрічай мого гінця.
Забере він за пір'їну
В тебе хату і скотину.
Птицю, коней, навіть віз
Віддаси йому без сліз.
Ще дорожча друга буде, -
Посміхнувшись, каже Чудо. -
За політ у синє небо
Заберу сім'ю я в тебе.
Якщо й це тобі байдуже,
За пір'їну третю, друже,
Заберу здоров'я й силу.
Отака-то дань за крила.
Втупився Іван на діда,
Наче три дні не обідав,
Та що зробиш, як до п'ят
Злою силою заклят.
Пальці стиснув у кулак:
- Згоден я. Хай буде так!
Впала в море блискавиця,
Зникли дід, дракони, птиця,
Струни лопнули вгорі -
Наш Іван уже в дворі.
Діти вибігли до нього,
Жінка стала край порога,
Бекає в хліві вівця -
Ждуть хазяїна й отця.
Та Іван минає їх.
Наче злодій, в хату вбіг,
Скриньку ковану на стіл,
І сокирою навпіл!
Аж мороз пробіг по спині:
Три пір'їни журавлині
Там на дні собі лежать
І, як золото, горять.
Залунали чудні звуки,
Він узяв те пір'я в руки,
І поклав не вдалині -
Проти сонця на вікні.
Їсти кличе ось жона -
Він глухий, немов стіна.
До пір'їн як прикипів.
Біля них всю ніч сидів,
А як другий день почався,
Тут терпець йому урвався,
Одягу наніс він гору
Й запалив посеред двору!
Хай здійсниться неминуче!
У вогонь жаркий, пекучий,
Ваня здалеку, від тину,
Першу кидає пір'їну.
Затріщало, задиміло,
Жаром приснуло на тіло,
Руку враз корчем звело -
На спині стирчить крило!
Не мале і не велике,
Так, якраз для чоловіка,
Пір'ям вкрите, все як слід,
Як казав Івану дід.
Ось вогонь пішов по кругу.
Він бере пір'їну другу
Й опускає прямо в жар.
Полум'я знялось до хмар,
За плечима запекло -
Друге виткнулось крило!
Тут останнюю пір'їну
У вогонь Іван наш кинув,
І нічого. Лиш з горіха,
Чи для страху, чи для сміху,
Зірка пурхнула неждано
І повисла над Іваном.
Він до жінки, до Марусі:
- Жди, я скоро повернуся!
У дворі собі гуляй,
Та на небо поглядай.
Як побачиш - серед хмари
Чоловік літа, як пара -
Знай, то я, а не мара.
А тепер мені пора.
Жінка в сльози, діти в крик,
Але він до цього звик,
Хвіртка хряпнула в дворі –
Вже Іван наш на горі.
Груди палить нетерплячка.
Зараз кінчиться болячка,
Що вогнем його пекла!
Розправляє два крила -
Хай здійсниться неминуче! -
Розігнавсь... і стрибнув з кручі!
Скільки зим і скільки літ
Мріяв він про цей політ!
Б'є під ребра вітер туго,
Під руками - лісу смуга,
Дві вузесенькі дороги
Простяглися там, де ноги,
А під носом, де губа -
Річки стрічка голуба!
Помах крил його несе -
Що не мить, то вище все.
Вниз поглянув - ходять всюди
По селу маленькі люди:
Ті щось ділять між собою,
Ті зійшлися у двобої,
Той вином розгонить страх,
Той зігнувся у трудах,
А Івану спокій, воля -
Посміхнулась таки доля!
Так Іван собі літав,
Поки вечір не настав,
Та й до хати повернувся,
Де втомилася Маруся
Чоловіка виглядати.
День минув, лягають спати.
Жіночка Івана вкрила,
Поторкалася за крила,
Гордість груди розпирає -
Як-не-як, а муж літає!
Посміхається жона.
Тільки бачить ось вона -
В чоловіка-молодця
Не зникає сум з лиця.
То печаль, а то тривога -
Жінка з ласкою до нього:
- Чом, Іване, зажурився!
Чи в польоті притомився,
Чи не рад, що маєш крила!
А Іван: - Дружино мила,
Налягає туга клята,
Бо за крила жде розплата.
Та Марусі взяв, повідав,
І про Птицю, і про Діда,
І про те, яка страшна
Чудом названа ціна.
Жінка від таких речей
Не зажмурила очей,
А говорить йому так:
- Ти козак чи не козак!
Та одвік поганська сила
Ще богатирів не била!
Тож зустрінься із бідою
Не з поклоном - з булавою!
Хай поткнеться той гінець -
Раз удариш, і кінець!
Так на тому й порішили.
Ваня, щоб набратись сили,
Богатирським сном заснув.
Спав, аж поки не почув –
Хтось зашкрябав у вікно.
Догадавсь він, хто воно.
Здоровенні, наче гори,
За вікном стоять потвори.
Морди довгі та зубаті,
Непричесані, кудлаті,
З носа дим, з очей вогонь,
Пазурі замість долонь...
Кидає Іван із печі
Булаву собі на плечі,
І виходить, вір-не-вір,
До Драконів прямо в двір!
Ящури його схопили,
Між собою посадили,
Дивляться на нього скоса.
Мертвим духом б'є у носа,
І почув Іван за мить -
Щось в утробі в них бурчить!
Та, вже звиклий до химер,
Не злякався він, не вмер.
Каже, начебто привітно:
- Що вам, ящури, потрібно?
Чи закінчились харчі,
Що прийшли сюди вночі!?
Засміялися потвори,
Потім перша так говорить:
- Не придурюйся, Іване.
Договір наш без обману.
Те, що ти хотів - те маєш,
А умову нашу знаєш.
- А якщо я із цих пір
Та порушу договір?
Ті один на одного:
- Нам не казано того.
Не жартуй, а без вагань
Викладай сюди ось дань!
Тут Іван уже суворо:
- Так скажу тобі, потворо:
Договір із Чудом сивим
Визнаю несправедливим!
Та на ноги устає
Й булавою дістає
Крайнього із посланців.
Той - беркиць, як не сидів!
Другий - в крик! Іван не слуха,
Ухопив його за вухо,
Розкрутив, та - об горіх!
Той зітхнув і також ліг.
У цю ж мить, об цій годині
Вихор знявся у долині,
Закрутився двір-поляна,
Затуманило Івана,
Потім враз його вхопила
Й понесла нечиста сила,
Заіржавши, наче кінь,
На страшенну височінь!
А коли уже здаля
Цяткою здалась земля,
У Івана стисло груди,
Бо відчув, що падать буде.
Він до крил - та от біда!
Спалахнула та звізда,
Що над ним весь час висіла,
І за мить спалила крила.
Ще не вірить він у це.
Жах спотворює лице,
На вустах то покаяння,
То прокльони, то благання,
Але раптом голос з неба:
- Так тобі, Іване, й треба!
Будеш, сучий сину, знать,
Як із Чудом жартувать!
Холодок поза плечима,
Мелькнув світ перед очима,
Каркнув ворон, крякнув грак,
Падає Іван, ще й як!
У вухах аж вітер свище,
А земля все ближче, ближче...
Бух! Упав Іван із печі!
І прокинувся, до речі.
Ущипнув себе за вухо,
Потім правий бік почухав,
Бо упав не на м'яке!
- І привидиться ж таке... -
Пробурчав до себе стиха.
В ліжку сонно жінка диха,
А у вікнах глупа ніч.
Досипать поліз на піч.
Та відтоді спав погано.
Все хотілося Івану
Ще раз глянути з небес
На суєтний світ увесь.
Але зась! Від того разу,
Скільки він на піч не лазив,
Хочте вірте, хочте ні,
Не літав він навіть в сні.
