А крізь асфальт, ой, важко пробиватись,
Крізь чорний морок…Тільки ж не боюсь…
Не хочу я, не думаю здаватись…
Візьму й безстрашно крізь асфальт проб’юсь!..
На подив сонцю і собі на втіху
Я проросту крізь непроглядну тьму!..
Мала й тендітна, відчайдушно й тихо
Я увійду в освітленість саму!..
Щоб знали день і сад, і гілка кожна,
Що в час урочий злету й висоти
Всі перешкоди подолати можна,
Якщо іти до справжньої мети!..
Зізнання
Любов спішила на побачення,
В депо – тролейбус, дощ – у сни…
Вітрець, ніким ще не побачений,
Летів на крилах до весни.
Усе було теплом напоєне:
Тіла дерев і плоть ріки…
І ніч, на пахощах настояна,
Сплітала зоряні вінки.
Ліхтар гойдався, намагаючись
Ліричне віршеня завчить…
Відходив день, не озираючись,
У тихий травень відпочить.
В природі все запрограмоване:
Розмай садів і льодостав,
І перший грім, що, зачудований,
Озвучує пісні отав;
Земля, що вперто обертається,
І сніговерть, і листопад,
Птахи, що з вирію вертаються
У любий край, у мрійний сад…
До себе звуть шляхи небачені…
Та поспішаю знов і знов
У рідний дім, де не розтрачені
Надія, віра і любов…
Величальна хлібові
Як зараз бачу: вулиця і дім,
Зелена хвіртка, затишна оселя.
І тато, й мама – зовсім молоді, -
Маленька кухня, прибрана й весела.
І молоко, і чорний хліб, і ніж,
І я, мала ще, за столом обіднім…
Моя бабуся каже: ”Хліб доїж,
Бо стане бігать… Будемо ми бідні…”
Я уявляла, як шматочок мій
Біжить за мною (вже й не хліб, а зайчик!),
І з острахом, відомим лиш самій,
Я доїдала крихітний окрайчик.
Росли топольки в мене під вікном
І я росла…Вже дещо розуміла…
Уже й сама ходила в гастроном
По сіль, по хліб…І по дорозі їла…
Таким смачним був запахущий хліб,
Надкушений в спокусі край дороги…
Вже стільи літ і місяців, і діб
Несу в собі бабусин погляд строгий…
Мені знайомий жест її простий, -
Коли в долоню крихти всі зі столу,
А потім – в рот, бо ж хліб – то дар святий…
Його не можна струшувать додолу…
Про це не забуваю я ніде,
Признатися у тому не боюся.
Коли ж бува окраєць упаде, -
Його цілую, як моя бабуся…
