– Ось, могили. Посадимо квіти.
Приберемо з любов'ю і жалем.
Ми ж бо, їхні є кровнії діти
і серця переповнені болем.
От, якби то ми – як ці могилки,
берегли тата й маму раніше.
Шкодували. Прощали помилки.
Було б з нами їм жити миліше.
– Та, ну!
Легше любити є мертвих,
в рік прийти пару раз на помини.
Значно важче любити живих,
без істерик і крику щоднини.
Ті, жахливі слова впали ядом.
Прямо там. На могили батьків.
Все життя, що було їхнім садом –
почорніло... на віки віків.
