“Що цнота твоя,
що свіжість,
наївносте первозданна...
Ніколи не станеш, Єво,
ти першою
для Адама.
До тебе Ліліт пізнавши
у сельві едемській пряній,
тебе нарече: “Дружина”.
Про неї зітхне: “Кохана...”
Клянеться тобі:
“Довічно!
У вірности та любови!”
Та зрадить тебе стократно
у чині, думці та слові.
Туди, де її оселя,
він рветься
єством своїм стрімко...
Забудь про свою
богоданність,
з ребра наспіх
зліплена жінко.
Адам
у нічнім безсонні
вдивляється в зоряну стелю,
в уяві Ліліт допавши...
У теплій твоїй
постелі.”
