Весілля було “зеленим”,
Хоч жовто зоріли клени,
Вітаючи молодих…
І тихо раділа хата,
Хоч сльози втирала мати,
Вітаючи молодих…
Так солодко цілувались,
Хоч “гірко” чомусь кричали,
Вітаючи молодих…
Весілля було “зеленим”…
* * *
Я цілу ніч ходила по стерні,
У розпачі шукала іван-чаю…
Ти ще не встиг наснитися мені, -
Я вже відчула, що тебе втрачаю…
І не були ще складені пісні,
І поцілунків спраглих не стачало,
Ти ще не встиг наснитися мені, -
Я ж відчувала, що тебе втрачала…
Так неспокійно стало уві сні…
Втамую біль і вип’ю іван-чаю…
Ти ще не встиг наснитися мені, -
Я вже відчула, що тебе втрачаю…
* * *
“До наступної зустрічі!” – скажуть в ефірі…
Хочу вірить в наступність і в зустріч повірю,
І у завтрашній день, що безгрозяним буде,
В життєдайність дощів, які землю розбудять…
Скаженіє негода, - мені не звикати!..
Не втомлюся чекати!.. Чекати!.. Чекати!..
Це роботи умію…Життя мене вчило…
Правда, часом так боляче зрадами било…
Все одно не втомлюся чекати до ранку
Кроків жданих і владних у себе на ганку
І розкутості дум у притишенім слові,
І своєї весни…І твоєї любові…
* * *
Я пекла пироги, прибирала натхненно хату
І чекала гостей кожен вечір до себе в дім…
А самотність прийшла, як безвихідь і як розплата,
Як осінній туман і їдкий відчайдушний дим…
І заходили дні дуже схожі, немов близнята,
І згасали вони в попільничці надій моїх…
Я жила, як усі…Тільки потай чекала свята –
Божевільних дзвінків і відвертих зізнань твоїх…
Свято й справді прийшло, бо було воно зовсім близько.
І позбавилась я тих нестерпних душевних мук…
Хто я нині така? Я – маленька солона бризка,
Що упала у гріх – у засмагу коханих рук…
* * *
Шукала собі підтримки,
Вбачала в тобі опору…
Та знов не вдалися знімки
З тобою на фоні двору…
І зойком струна зірвалась,
І знов не вдалась розмова,
І знову мені здавалось,
Що ми скрижаніли… Знову…
Долоні твої і очі,
Непевність тривала, вперта,
В розкутій безодні ночі -
Мовчання тремке й відверте…
Коли наодинці тяжко,
І вітер холодний – в спину,
Тоді невимовно важко
Збагнути свою провину…
Присвята
Ти був таким, як вальс Шопена,
В тривожній музиці снігів…
Бентежним вітром став для мене
В задумі синіх берегів.
Перед тобою я безсила…
Моїм дощем зумів ти стать…
І чорні коси, ніби крила,
Незнаним відчаєм мовчать…
