Душа моя між ночі затужила...
А я любив розтерзану множинно
в шматки роздерту вітром темноту,
зіркове мерехтіння на льоту -
метелики з незрячими очима,
садами вересневими вогкими.
І на циганській масляній ріці
на мості - жінка...Хустка на руці
звисала над повільною водою.
Зплітались руки,як перед бідою.
Здавалося-- вона була жива,
жива , як і раніше,та слова
з вологих "Л" тепер не визначали
ні щастя, ні бажання, ні печалі,
вже думка не пов"язувала їх,
як повелось на світі у живих.
Слова, як свічі на вітрах, палали,
і гасли.Ніби плечі ті тримали
все горе всіх часів.Ми поряд йшли.
Була поверхня,як гіркий полин,
землі уже стопами не торкалась.
І вже мені живою не здавалась.
Було і в неї десь ,колись ім"я...
...До мене вітер у помешкання
вдирається - то клацає замками,
то до волосся приторкається руками.
