Я не можу заснуть від образи чи то від болю,
Спохмурніла й сумна, і признатись у тому страх,
Що лишилася знов наодинці сама з собою,
Мов осінній листок, що тремтить на семи вітрах.
А у жовтні чомусь навіть сни та і ті з дощами,
Я – сама не своя, неспокійна і мовчазна,
Тихо сяду й почну дощового листа до мами…
І сидітиму так. І писатиму допізна.
Про озоновий ліс, що грибами запах звабливо,
Про калиновий гай, що росте на краю села,
І про того коня, що його осідлала в зливу,
Щоб поїхати в степ, де ні разу ше не була.
Я згадаю про те, як на фермі доїти вчилась
І пила молоко – іще тепле й таке смачне…
Напишу про село, де негадано опинилась…
Рідне місто моє, ти у тім не вини мене!..
Я не буду писать, що замерзла і застудилась,
Що живе у мені нерозділеність самоти,
Що від битих доріг я, здається, уже стомилась
І тамую печаль лиш тоді, як пишу листи…
Я закінчу листа тим, що вдячна за все, що сталось…
Розспівались півні непогодам усім назло!..
Добрий ранок – у дім, і віконниці засміялись…
Я про нього пишу – про веселе, як день, село…
* * *
За межами школярського Статуту
Не відала, як часу плин спинить…
Я так поквапно вийшла з інституту,
Та не забула двері зачинить.
Ступала в будні, а чекала свята,
Щорік стрічала з вирію птахів,
Впізнаючи в щасливих молодятах
Вчорашніх пустотливих дітлахів…
В моїм житті – і радощі, і болі…
Та скільки б не судилось мені літ,
На все життя я буду вдячна долі
За те, що народилася на світ…
* * *
Найбільше я любила вирушать
У мандри, у незвідану дорогу.
Училась жить. Училась поспішать,
Іти й вертать до рідного порогу.
Мене везли таксі і поїзди,
Авто і літаки, і пароплави.
Я їхала…І їхала туди,
Де сходить ранок, легко дишуть трави,
Туди, де вільно морю в день ясний,
Птахам і людям – чисто і крилато.
Лише в дорозі – кольорові сни…
Лише в дорозі відчувала свято…
Хай ранній сніг у дверях не спиня,
Нехай не відають спочинку ноги…
Я все віддам, якщо й на схилі дня
Мене покличе відчуття дороги.
* * *
Не можу жить, немов востаннє
Я бачу сонце і маля…
В моїй душі – німе повстання,
Де кожна жилка промовля:
“Хай завтра буде знову тиша,
Пречистий сніг, пресвітлий день,
Хай матір перший сон колише
В колисці, зітканій з пісень.
Хай буде ранок, дощ і трави,
Хай буде спокій на Землі,
Нехай радіє квітам травень,
І хлібом пахнуть мозолі.
Хай буде мирним світ озонний,
Весна буяє тут і там…
Рішучість наших амазонок
Не дасть розвергнутись громам!..
В гучній симфонії планети
Акорд за мир беруть жінки –
Такі ж відверті , як сонети,
Такі ж прекрасні, як зірки.
