Що ти відчуваєш, коли я мовчу по той бік –
сиджу і мовчу
розгублена, і губи кусаю,
і намагаюся знайти бодай мідне словечко,
сяку-таку завалящу монетку суті
у дірявих кишенях досвіду?
Похапцем вивертаю нутрощі – на стіл, з кишками –
своєї великої, тряпчастої, безрозмірної торби,
обмацую такі ще дітвацькі статки: проїзний на автобус, відірваний ґудзик,
знайдений ключ від чужої хати,
Курячий Бог, шматочок зеленої крейди –
«як в жінки у сумці, так в неї і в голові» -
казала колись моя бабця, хай спочиває з миром -
у райських пущах, на кисільних берегах Стіксу,
тулячи до свого великого серця
манюню, розшиту паєтками театральну сумочку.
А моя торба – вивернута навзнак,
як пересохла шкура з оббілованої туші мовчання,
І годі знайти в ній хоч копійку мудрості,
Хоч словечко, зітхання, вигук – без
прокрустового ложа
значень-позначень-означень без
обмежувальних знаків
«не запливай за буйки, мила» без
фатального усвідомлення
неможливості сказати найголовніше.
... Думаю, ти це зрозумів раніше за мене –
Що Слово_ з_якого_все_почалося,
Зміліло нам, як повноводий колись Йордан,
Змаліло, як виполоканий в окропі вовняний светрик,
Що барвисті метелики по-(від-) чуттів
Пурхають над золотими кульбабовими луками,
А їхні порожні кокони – то лише оболонка,
Торішнє сміття, пил і марнота.
...і ти мережиш сторінку – крапка, трикрапка, багатокрапка –
Багато багато-крапок –
як примарних світляків у священну купальську ніч,
як несказаних слів на потрісканих пучках пальців.
