останнім часом мої сни бояться пам’яті.
вони уривчасті, короткі й незавершені
як есемеси, коли глюки із доставкою,
а в них припущеннями пропуски доклеєні.
уривки днів, уривки сутінок і закутків,
між ними латки і дірки живуть трикрапками...
це ми навпомацки висаджували паростки,
і підливали післязавтрашніми згадками.
останнім часом мої сни тремтять від холоду.
вони замурзані, чудні і неприкаяні.
хтось ніби попелу насипав їм у бороду
і дав у руки жмуток квітів нерозібраних.
вони з досяжного майбутнього насмикані?
чи із життя чужого вкрадені й надломлені?
у них слова, яких мені ще не казала ти
і зберігала у думках, мов недоношені.
останнім часом моїм снам бракує досвіду.
вони терплячі, мовчазні і люблять затінок,
а тільки щось зашарудить – зникають вдосвіта,
мов кошенята мокрий ніс ховають лапкою.
люблю цей час нічний, в якому ми заховані.
дивлюся сни як очі – в них кіно для мене є.
там вікна квітами п'янкими, не зимовими,
слова заплутані і коси не заплетені.
останнім часом мої сни втомились мріяти.
життя з'являється, коли вже не чекаю я.
воно приходить коли ніч вагітна місяцем.
і ти прийшла... мене побачила, всміхаєшся...
і з вуст зриваються слова хвиле-потоками...
на небі повний... золотистий він... рум’яниться...
і хай не буде ані снів, ні мрій, ні спогадів,
хай будеш ти. а решта… решта з часом з’явиться.
