Я з матір’ю у церкві, в середині,
любуюсь росписом на куполі, чудовим.
Душа радіє – рук моїх творіння!
Це все… для Неба є, дарунком новим.
Але, той купол, оживає ніби,
розширюватись став…
направо...
вліво...
Не бачу я у своїй праці хиби,
переливаються всі кольори мінливо,
краси безмірної!
Чомусь…
такий маленький,
став розпис той – у лівій стороні,
а в правій стороні, увесь чистенький,
там – штукатурка бачиться мені.
Вся церква сіра...
Ні – це вже Собор!
Це Храм, якому не одне століття!
А може тисячі вже літ?!
Це є – мотор,
який спасає душі від страхіття!
– Це наша церква родова, –
сказала мати, що стояла поруч, –
я знаю – ми живі… вона жива, –
тоді рукою повела ліворуч.
Навкруг, неначе хтось збивав перину,
так все – пилюкою покрито віковою.
Пилюка ця, сягає нам в коліна,
не розлітається як пух…
і не припала.
Мов тут, колись, спинилася хвилина...
безмірний спокій... хоч, вона не спала.
– Ось, я знайшла, два кола на підлозі.
Хотіла сісти посеред малого,
але матуся стала в допомозі:
– Ні. Тут, є середина Храму цього!
Сідаю в коло, що вказала мати
і піднімаю голову угору..
.
Хвалу потрібно матерям віддати,
якраз це місце виявилось впору.
Сиділа у самій я середині,
під куполом – Всевишнього покровом.
Як повезло мені – простій людині!
Ці почуття не виказати словом.
Тут, із грудей у мене, засвітило...
і вирвався стовп світла…
наче сніп...
посеред купола проходило світило,
таке яскраве...!
Але зір – не сліп.
Сягало Неба світло це чудове,
мені здавалося – воно є золоте!
Та, придивившись, вбачила я нове...
Воно – живе!
Живе!
Життям цвіте!
Золоті ниточки – мов черв’ячки вертляві,
пилинки – ніби клітки в нашім тілі…
Це є – реалія!
а не в моїй уяві,
все рухається… мов, ласкаві хвилі.
Дивлюся і любуюся красою.
Єднає світло Небо із – Землею,
а ще єднає силою Святою,
Отця Небесного з частинкою Своєю...
Це відчуття і до тепер зі мною –
стовп світла в Небо золото-живий
і тіло – все наповнене любов’ю…
