Квіти.Люди.І двері настіж.
І розпачлива тіснота.
І розхристана тітка Настя
Тужно схлипує:”Сирота!..”
Кволий ранок стоїть дощами
Безнадії в живих очах…
Чорна хустка, як пам’ять мами, -
Криком відчаю на плечах…
Мідь оркестру – миттєвий сполох…
Сльози свічки – одвічний сум…
Голосіння прощальне соло
Пада грудкою у росу…
Трави в’януть з жалю й розпуки,
Тихо стогнуть старі вози,
І знімають слухняно руки,
Якось в поспіху, картузи…
Кладовище…І плач…І горе…
Очі долу – сира земля…
Тільки ясен дивився вгору,
Проводжаючи журавля…
В соборі
У місті – пташиний хор…
І дзвінко…І людно…Гамірно!..
Борисоглібський собор
Заслуханий в музику камерну…
І скрипку, і контрабас
Відчула я і побачила…
І тенор зітхав, і бас…
Я плакала…Що б то значило?..
На нотних рядках – мінор…
Щоб з іскри вогонь роздмухати,
Навшпиньках зайду в собор
І стану…І буду слухати…
Сльоза у годину втіх
В найдальшім куточку схована…
Та плакатиму при всіх,
Як слухатиму Бетховена…
