Ще на зорі, раненько,
В старій дідівській хаті,
У двері йду тихенько,
Дід спить, в дальній кімнаті.
Чотири, немає і п’яти,
Навкруги тихо, мирно.
Я перейшла через Світи...
Занудилася сильно.
Де крайня північ – південь де,
Скільки доріг і часу...
Мить, я у рідній хаті вже,
Несу любові масу.
Так добре... затишно мені,
Любов ця гріє душу,
Іду у томній пелені,
Цим поділитись мушу.
Дід тихо,мирно, легко... спить,
Спокійний... мертвий наче,
Та це здалося лиш на мить,
Так не лякай, козаче.
А постіль біла, ніби сніг,
Чистенька, аж сіяє...
Від голови до пальців ніг,
Мов, сонечком вкриває.
А зліва... ноги - і до ніг,
Разом з’єднались ступні.
Дочка, неначе оберіг,
Всі лиха неприступні.
Зсковзнулася нога дочки...
Проснулася ураз.
Ступню до ступні – Ми тривкі.
Приставила ще раз.
Проснувся дід, сльози в очах:
– Катрусю, то є ти?
Як радісно то все у снах!
Так різні ці Світи.
Старенький – девяносто сім,
Вже всіх не впізнає,
Весь світлий... в білосніжнім всім
І руку подає.
Беру ту руку у свою,
Мій дід помолодів!
Всміхається... поруч стою,
Він потихеньку сів.
Присіла, обняла його,
Він каже: Я є А!
Не розумію я того,
Він знову: Я є А!
Ти дідо, внучка я твоя!?
Настійніше прохання
І очі в очі: Я є А!
Наказ, чи то благання.
Його лице – мій сивий дід!
Але, все ж, трохи інший?
Теж сивий – тільки діда слід,
Молодший і міцніший.
Проснулася у роздумах...
Чого... куди... іти?
Як розібратися у снах,
Кому допомогти?
***
Сьогодні бачила того,
Про кого дід просив,
У сні він показав його,
Так коротко, без слів.
З Одеси, хворий журналіст,
Поет, письменник – Яні,
Мов, одинокий впалий лист,
А кожний день – останній...?
В реанімації лежав
В чужім, холоднім краї,
Уже нікого не чекав,
Міраж – сади розмаї.
А! - Теж відкрилася ця суть,
Цей хитромудрий план,
Бо Анатолієм зовуть.
А дід мій є Іван.
Час відкриває нам усе,
Виконую бажання.
Так, інший Світ... у Цей... несе
Любов і душ єднання.
