У зими на все свої закони.
Часом помиляється прогноз…
Обмину завчасно перепони,
Щоб піти овесненій в мороз.
Знаю: буде холодно і лячно
Прямувать до ранку крізь пітьму…
Як же ти настільки необачно
Відпустив у ніч мене саму?
Хтось подума: ”Що то за проява
Віддає зимі свою снагу?”
То ж моя розгнуздана уява
Висіває маки на снігу…
* * *
Ви далекі такі чи настільки близькі, - не знаю,
Що сумує душа у чеканні погожих днів.
Відійду й озирнусь, і не знати чого злякаюсь –
Чи самотності рук, чи реальності віщих снів…
Допоможе нам дощ. Він зціляє душевні рани
І єднає людей в парасольковій маєті…
Хай для Вас я ніхто: не дружина і не кохана,
Просто стрілася в дощ на одній із доріг в житті.
Ви ж – безсоння моє, мій неспокій і порятунок,
Ви й самі, ніби дощ, що прийшов у зажуру трав,
Ви – бентежність моя, найцнотливіший поцілунок,
Смуток сірих очей у полоні ясних заграв…
Будем просто мовчать. Хай говорять нестримні зливи
Про життя і про нас, про взаємну любов чиюсь…
Хай зустрічні авто усміхаються нам щасливо…
Я обожнюю Вас…А сказати про це боюсь…
* * *
Лиш зойк душі: “Я вихідних не жду…” –
І розумію, чим на тебе схожа…
То випадково поряд я іду,
Задумлива, печальна перехожа.
І я уся, немов у сніговій,
Тривогою п’янкою оповита…
Так раптом стало холодно самій…
Мені б податись в розпашіле літо!..
Мені б туди, де сонця досхочу,
Де зустрічі жадані й випадкові...
Немов у спеку не стає дощу,
У січні не стача мені любові…
Моя любов
Десна і ліс. І таємнича ватра.
Холодна ніч і теплота долонь.
І ми з тобою, мов почесна варта,
Залишені підтримувать вогонь.
Чаклуємо, як споконвічні маги,
Я вже не знаю, котру ніч не сплю,
Не відаю, чи вистачить відваги
Тобі сказать, як я тебе люблю.
Люблю тебе прозоро і стосило,
Моя любов не знає перепон.
Впізнай мене! То я тебе просила,
Щоб не мовчав у мене телефон…
Впізнай мене! У ночі горобині
То я стояла тишею в громи,
Знайди мене у цвіті на калині,
Що раптом забуя серед зими…
Пропах димами светр. І я сміюся…
Волосся в поцілунках і зірках…
І я нічого в світі не боюся,
Гойдаючись у тебе на руках…
Художнику
Намалюйте мені тихі краплі дощу на шибі.
Краплі. Осінь в дощі. Дощ на щастя! Не треба сліз!
Засміюся дощем і, як крапля, застигну, ніби
Сірий присмерк очей, дивний ліс, що у дощ проріс.
Намалюйте мене, як туман чи весняний настрій,
Як нестишну печаль, що, бува, біля Вас блука.
Я не знаю й сама, і сама не збагну я, нащо
Мені Ваші дощі?.. Краплі…Краплі…Вуста…Рука…
Я не знала, що й я можу стати дощем осіннім
На картині у Вас. Зрозуміла я це тоді,
Як побачила дощ, сіру шибу і сірі тіні,
Потім – Вас, що писав дифірамб дощовій воді.
Намалюйте мені тихі краплі, вікно і просинь.
Хай відступить печаль! Сльози щастя – оті дощі!..
Буде солодко так. Буде щасно. І буде осінь
Поміж нами стоять у картатім своїм плащі…
Органістові
Намагалася я передбачити Ваші рухи.
Віднайшла ув очах я і втому, і щем, і біль…
Я не знала ще, як написати про Ваші руки…
Хто Ви, сивий Орфей, органісте старий, відкіль?
І сама не своя не могла я піти з костьолу…
Мій автобус рушав і сигналив, немов кричав,
Та лишалася я, бо не чула іще ніколи,
Як, підвладний рукам, старовинний орган звучав.
А йому в унісон калатали серця присутніх,
Божеволів орган, і вставали усі, хто чув…
Був у храмі концерт, - як Ви грали, Орфей, могутньо! –
І ніхто ще не знав, що останнім для Вас він був…
* * *
Серед депресій і репресій, минучості і каяття
Якась провина зимним вітром проймає все моє життя.
Іще мій розум достеменно того усього не збагне,
Але пожухле листя клена знов розтривожило мене…
Моя жура – як тиха скрипка, - що на плечі не знає сну,
Вона в осінній синій вечір не залиша мене одну…
Та над собою я не владна: моя печаль дощами снить…
І так лякає астенія – безсилля щось-таки змінить…
