| © Катруся Степанка, 27-03-2010
|
Добре знаю, що стою у храмі.
В сні, я певна, в правій стороні.
Чомусь темно. Може я в омані?
І все дивним бачиться мені.
В мить, з’являються високії ворота,
Кований витвір – Бога чи людини,
Але на них не сяє позолота,
Вони теж чорні, як і в середині.
Ці «Царськії Врата» чому є чорні?
Таке не появлялося питання,
Можливо, в сні ми не такі моторні,
І не такі цікаві до пізнання.
Через узори бачу тьмяне світло,
Воно не поруч, а подалі них.
В душі моїй хоч, трошечки розквітло,
Ій в чорноті не треба золотих.
Тут самі стали розчинятися поволі,
За ними світло збільшилося трішки,
Мені спокійно, я слухняна долі,
Живучі всі жінки, неначе кішки.
З воріт повстав монах переді мною,
Можливо схимник, може і Святий,
Вражає він своєю висотою,
Маленьким буде чоловік любий.
Одітий велетень у чорному плащі,
І білий хрест є вишитий на ньому,
Такий же хрест, на капюшоні ще,
Який закрив лице монаху цьому.
Протягує до мене праву руку,
Якраз на рівні голови моєї,
Стою. Чи на колінах я. Без руху.
Не знаємо ми доленки своєї.
Рука біленька, не худа і гарна,
Доторкуюсь губами і цілую,
Вона як лід, мов у мерця, холодна,
Як таке може бути?! Я дивую.
Але у роті відчувати стала крихти,
Ці крихти є, неначе, від руки,
Її частинка, як я можу з’їсти?
Як? Плоть же це! Не виріб із муки.
І виплюнути теж не маю права,
Ті крихти в роті – Мощі є Святого!
Це гріх осквернення! – погана слава.
Так прикро є від розуміння того.
Хоч неприємно в роті, все ж, ковтаю,
Бо мертву плоть не так то легко з’їсти,
Що буде далі? Знову я не знаю.
Можливо тяжко… Треба, хоч, присісти?
Монах пропав і загорілось світло,
Проходить служба, є у храмі люди…
Стою від них я справа не помітно,
Спокійно… тихо… лагідно усюди.
Перехрестилися всі люди одночасно,
Так, як католики хрестилися вони,
Одна я православна, нас не рясно.
Не відчуваю перед ними я вини.
Кладу на себе хрест я православний,
Нехай одна. Для мене сила в нім!
Зліва Католики, а Православ’я справа,
В молитві стоїмо перед Одним.
Единому всі молимося Богу,
Немає значення хто ти і як ідеш.
Важливо – в темінь?!...
чи у Світло?!... ставиш ногу.
Що?!... у душі до Бога принесеш!
Проснулася і роздумів багато,
Не мала в сні ні раю відчуття,
І тіло болем не було розп’ято,
Ні щастя не було, ні каяття.
2010 р.
|
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
