І падатиме на плечі залізобетонна втома
по жилах, немов по ринві, униз потече душа…
Як завжди, о пів на шосту, він знає – вона вже вдома
чекає дзвінка чи просто готує обід і ша
леніючи від розпуки, – усе таки невідома
йому як закрита книжка з одного одним вірша…
Тим часом на підвіконні сконають сумні вазонки
натомість накотять хвилі невиказаних «чому»
на берег мовчань-замовчень бездонної амазонки
Вичікують крокодили, заникавшись у намул
із рештками всіх історій… де рвалося, там і тонко
де плакали, там і платять. Бенкетами – за чуму
А їй би не знати правди, а їй би злетіти вгору
подалі від нього, може, подалі від них усіх
Про те, що було між ними, як водиться, не говорять
І навіть без крокодилів зосталися карасі…
та й висохла амазонка, без моря – зміліла з горя
(котові та ще попові жирується на Русі)
Зім’ята в кишені драма – квиток на останній потяг
і гірко, і гидко трохи, а все таки мусиш – так
На клаву проливши каву, лукавити, – я не проти…
Писати йому у простір безликих чужих ітак
і вирвавши – по живому, воскреснути. Ну а потім
дивись, і запостиш якось кавальчик себе – на ГАК
