О Боже мій! Помилуй мене, грішну,
Навчи сприймать минуле без жалю,
Прошу тебе, Єдиний мій, Всевишній,
Про послугу таку тебе молю.
Навчи любить стражденне і буденне
Оце життя таким, як воно є,
Пошли мені своє благословення!..
Хай святиться в віках ім’я твоє!
Тобі молюсь, як вмію і як знаю…
За кожен день, дарований мені,
Святе твоє ім’я благословляю,
Хай будуть мої помисли ясні.
О, дай же, Боже, всім здоров’я й сили,
Пошли Вкраїні Божу благодать!..
Прости за те, що я тебе просила,
Бо грішним, певно, велено страждать…
* * *
Початок квітня, та ще сніг довкола,
Ще довго йти до справжньої весни…
Вона іще, така бліда і квола,
То сипле снігом, то дощем рясним.
І на душі, немов у сніговинні,
Неспокій мій нанизує думки…
Нема тепла. І ми у тім не винні,
Коли усе в природі навпаки.
У квітні – сніг, у грудні – справжня злива,
А замість сонця – мжичка і туман.
І почуваюсь я тоді жахливо,
Коли тепла весняного нема,
Коли дерева безборонні й голі
Стоять, зіщулившись, в обвітренім саду…
І раптом – ти…Мов подарунок долі…
Ти кличеш мене, любий?.. Я іду!..
Віра
Стоять буйночолі соняхи,
Вчаровують Землю цвітом.
Вкраїна моя усміхнена
Запахла розкриллям літа.
До соняхів тиша горнеться,
Та в дикім шаленстві світу,
Знесилена, часом падає,
Як птах із крилом підбитим…
Планета ж така беззахисна
У вирі війни і смерті…
Та вірю у світ, як в соняшник
З пелюстками континентів.
* * *
Довіряю листам і друзям,
Сивій мудрості вітряків,
Гарним віршам і добрим людям,
І прадавній землі батьків,
Світлооким сценічним рампам
І ліризму нових пісень,
Ніжно-білому цвіту яблунь
У погожий травневий день.
То для щастя нам з вами дано
Отчий дім і старе фоно…
Хай веселий пташиний ранок
Відчиняє моє вікно,
Щоб у збудженій тиші кварталів
Життєрадісне “forte” жило
І будильники не мовчали,
І щоб пострілів не було…
* * *
Я в собі розлуку одболю…
Заспокоїть час нестишні рани…
Буде гірко – я перетерплю…
Не збілію в сивину туману…
Тільки серце стиснеться на мить
І забракне сили, щоб змовчати…
Наш синок, навчившись говорить,
Дуже чітко скаже слово: ”Тато!”
* * *
Кажуть: ”Краще синиця в жмені…”
Правда, море – то не ріка…
Але ж мрії – усі здійсненні…
Хай синиця!!! Але ж яка?..
Хай синиця – але крилата.
І не в жмені – у висоті…
А для щастя ще треба мати
Незатьмареність почуттів.
Співчувати мені не треба…
Люди лічать мої літа,
А я вірю в пречисте небо,
В журавля, що у вись зліта.
* * *
Віконні соти повні світла.
Безсило мружиться імла.
А я, маленька й непомітна,
Забагла затишку й тепла.
І знов до рідної оселі
Листком довірливим лечу,
Легким промінчиком веселим
З ясними бризками дощу.
Єство моє напоготові, -
Чимдуж додому поспіша,
До світла рветься, до любові
Моя розвихрена душа.
* * *
Самітна жінка – сама собою, сама до себе, -
Немов плакуча верба печальна, що просто неба…
Зачепить вітер, палюче сонце вогнем обпалить…
Самі собою - сивинки ранні, болюча пам’ять…
Сама з собою говорить часом солдатська мати.
А з нею – мальви, у рамці – фото…Порожня хата…
Сама собою, сама до себе, одна-єдина
Чекає дива: чекає мужа, чекає сина.
Крізь біль розлуки ішли додому її солдати,
Але назавжди лишились в полі відпочивати.
Долали відстань до Перемоги, тверді й затяті,
Але зостались за кілька кроків…У сорок п’ятім…
